ПОЧАТОК З КІНЦЯ

Квітень 2055, Київ, приватна оселя

Ніл розгорнув ранковий випуск "Україна Молода". "Розгорнув" — це, так би мовити, за звичкою. Насправді — ввімкнув смартфон і отримав інтерактивну голограму з можливістю передачі шелесту газетного паперу і навіть його шматування. Йому після епопеї з дослідженням просторово-часових аномалій в петлі Мебіуса припали до душі її невигадливі замітки про сьогочасне. Ось і зараз перед очима промайнув заголовок: "Імператорська сім’я Японії надіслала до ООН два тюки зеленого чаю сорту Гьокуро (Нефритова Роса) у супроводі чотирьох майстринь чайної церемонії". — "Знову за рибу гроші", майнула думка. Як їх не вчиш, що їм не пророкуєш, — усе перекрутять шкереберть! А як обнадійливо все починалося... І він потягнувся за своєю улюбленою книжкою. Вона одразу розкрилася на пророчому уривку: "... На третій планеті від Сонця життя неможливе, - терпляче пояснив чоловік. — Наші вчені встановили, що там в атмосфері забагато кисню. — От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб вони прилетіли до нас у космічному кораблі!" — Так, "Марсіанські хроніки". На жаль, одкровення Рея Бредбері так і не укорінилося в колективній свідомості. Треба оживити.— Спробую використати алюзію на "Марсіанські хроніки" на тлі європейських — Західної Європи і Європи — супутника Юпітера.

Клубочок

Серпень 2055, Київ, в одному видавництві

Післяобідній час в редакції одного молодіжного видання плавно перейшов у сієсту. В променях палкого сонця над комп’ютерними столами володарював золотий пил. Він не наважувався проявити себе лише в одному затіненому місці, де поглинув у роздуми черговий редактор. Цьому втомленому сонцем чоловіку можна було б дати років 42 — 45 не більше. Середнього зросту з розумним зосередженим обличчям, але геть сріблясто-сивим волоссям короткої зачіски, яка безумовно йому пасувала, він нагадав Нілу образ героя Тома Круза в реліктовому гангстерському фільмі "Співучасник". Не встиг Ніл наблизитись до його робочого місця, як почув запрошення присісти.

— Добрий день. Вибачте, що потурбував, мовив Ніл. Ознайомився з поточною інформацією на сторінці вашого видання, де запрошують до співпраці літераторів-початківців. Надіслав на зазначену адресу всю необхідну інформацію. Але минув місяць і мені ще не відповіли. То вирішив особисто ...

— Особисто що? — Перепитав сивий.

— Ось, приніс видрук свого твору. Як сказано на сайті: надати синопсис і перші 20—30 сторінок рукопису. — Мовив, трохи знітившись, Ніл. Це повість. Щось проміжне між політичним фентезі і науковою фантастикою.

— Проміжне кажете, знову перепитав сивий, вперивши свої розумні карі очі в "прохача". А як же називається ваша повість наших похмурих літ? — Чи то з іронією, чи то з вдаваним співчуттям, запитав редактор.

— "Євангеліє від ШІ" називається, мовив з наголосом на останньому слові Ніл.

Сивий наче отримав потужний розряд електричним струмом, спершу здригнувся, а потім розплився в приязній посмішці.

— То це Ви, шановний! Як я одразу не здогадався! Правильно зробили, що завітали до нас особисто. Це — царина рутини. Навіть в Головного часу немає, щоб наказати скорегувати сайт: завантажились чим не попадя на півтора року вперед. То нащо ж людям голову морочити: "шліть", "пишіть", "чекаємо" ... Але ваша повість — це Подія, шановний, Ніле Бергамотовичу.

— Берграмовичу, — поправив Ніл.

— Так, вибачте, Берграмовичу. Два тижні тому прочитав, — і з голови не йде. Ви ж булгаківець, правда? "Майстер і Маргарита"?

— Ні, не булгаківець — купрініст. Люблю, коли в основі життєве. "Євангеліє" — це плід ШІ, я лише медіатор.

— Ні, вибачте, як до вас звертатись?

— Севастян Янович, можна просто, Севастян.

— Я — просто Ніл. Ні, не послідовник Булгакова. Більше до вподоби творчість Івана Купріна.

В цей момент до кімнати увірвався тупочучи чи то шар, чи то клубок кольорових ниток, в оточені хмарки мильних бульбашок.

— Ростику, гукнув Севастян, синку, а привітатись?!

Настала миттєва реакція із череди бульбашок спершу в напрямку татка, потім — гостя.

Ніл все ж розгледів малого. Йому було років 2,5 — 3. Майстерно в’язана гачком маєчка і шорти, ще й в такому ж стилі капці створювали образ жвавої ляльки. Та ось погляд чоловіків синхронно зупинився на мильній хмарі, що тремтячі від руху повітря коливалась на кінчику трубочки. Перетинки між стуленими між собою пухирцями переливалися в якомусь неосяжному ритмі різними кольорами. Спершу — фіолетовим, потім зеленуватим, золотавим і знову фіолетовим. При цьому здавалося, що лунала якась плавна мелодія і навіть чувся мелодійний дзвін. Обидва дорослі машинально прочухали вуха й здивовано переглянулися.

Малий щез так же миттєво, як і з’явився. От тільки хмарка мильних кульок застигла над екраном редакторського комп’ютера.

— Що це? — Запитав Севастян, звертаючись ні до кого. Кулька "відізвалась" блідо-рожевим і розпалась, залишивши по собі краплі мильного розчину.

— Це Ехо, прошепотів зачаровано Ніл і присів на бильце редакторського крісла.

— Діти здатні на чудеса, мовив посміхаючись Севастян, відійшовши від хвилинного заціпеніння.

— То які перспективи у мого твору? — Вирішив поставити крапку Ніл.

— Вам так вже важливо, щоб його сприймали на папері? Ви готуєтеся до участі в конкурсі на якусь літературну премію? Це вони там висувають обов’язкову умову видання тиражем не менше тисячі примірників. — І Севастян продовжив:

— Папір? У наш час? Яка тупість! А може й хитрість. Не знаю. — Опублікуємо на хостингах. За місяць — два десятки посилань, станете відомим. Саме там рукописи не горять. А далі все піде автоматично завдячуючи пошуковим системам. Ось моя візитка з e-mail. Ви або вишліть мені повну електронну версію, або я скину адреси редакцій, на які ви зможете самостійно за моєю рекомендацією відіслати свій твір.