11

Білява дівчинка років семи відірвалася від перегляду телепередачі і спитала в бабусі, яка сиділа поруч неї з книгою на колінах:

 - А ти б хотіла собі такі  протези? Поглянь, вони як справжні руки, все можуть робити!

 - Цим молодим хлопцям, бійцям АТО, вони справді потрібні, - посміхнулася Світлана-велика. - А мені вже й ні до чого, прожила шістдесят років без них, то якось і далі  обійдуся.

- А я недавно дивилася в Інтернеті  фільм про Ніка Вуйчича, він живе в Австралії і народився зовсім без рук і ніг, але зараз їздить по всьому світу і розповідає людям про те, що треба вірити в Бога,   не здаватися перед труднощами, допомагати іншим людям... Ти б  хотіла бути, як він?

 - То гарна справа, але, мабуть, кожному  долею призначене своє місце і своє покликання. Нік виступає з лекціями, а я от вирощувала хліб... І те, й те приносить користь людям.

- А я буду художницею! - довірливо сказала Світланка - мала, дивлячись на бабусю блакитними, мов квіти льону, очима.

 - Я в цьому не сумніваюся!

 - Бабусю, а якби в  тебе раптом раз! - і виросли руки - що б ти тоді найперше зробила?

 - Я? Обняла б тебе, дорогенька, міцно-міцно, - Світлана знову посміхнулася.

- Це дуже просте бажання, я зараз його здійсню! - і дівчинка підбігла до бабусі та обвила її шию руками, пригорнулася, і так вони якийсь час сиділи поруч, прислухаючись до стукоту дощових крапель по підвіконню. 

 - Ти ж моя чарівниця!  Але знаєш, пора йти робити уроки, бо коли прийдуть з роботи мама й тато, тобі перепаде, що так довго била байдики! 

- Ех, знову ця домашка! А ти любила ї виконувати, як була маленькою?

 - Любила чи не любила, а мусила робити, - вже серйозно промовила Світлана - велика. - Я знала, що потрібно вчитися, бо від цього залежало моє подальше життя. Вчитися, потім працювати. Я могла розраховувати тільки на свої сили, бо в мене більше нічого й нікого не було. 

 - Але тепер у тебе є ми, і це добре, правда?

 - Так, ви - мій найдорогоцінніший здобуток, - Світлана поцілувала онучку та підвелася з крісла. - Але уроки все одно треба йти робити!

**************************

  Коли Світланка-мала підстрибом побігла до своєї кімнати,  її бабуся ввімкнула комп'ютер і теж почала працювати. Тепер, вийшовши на заслужений відпочинок, вона все одно не могла сидіти без діла. Світлана вирішила написати книгу, у якій хотіла зібрати свої роздуми про життя - вона вірила, що  її досвід стане комусь в нагоді, можливо, підтримає котрогось читача, який опинився у складній життєвій ситуації, комусь додасть сил, аби вирватися з замкненого кола проблем і невдач. 

   Вона запустила спеціальну програму, котра трансформувала звуки людського голосу у друкований текст. Це був подарунок від зятя на минулий день народження. Тепер Світлані вже не потрібно було брати зубами олівця та стукати ним по клавішах, вона тільки  говорила в мікрофон, а на моніторі, як за помахом чарівної палички, поставали слова та речення. 

 " Мене недавно запитали, що б я змінила в своєму житті, якби була така можливість? - роздумувала вголос Світлана. - Звичайно, першою думкою було те, що хотіла б народитися здоровою, такою, як усі люди. Можливо, тоді мама від мене не відмовилася б, і все моє життя склалося б зовсім інакше. Проте хто може напевно сказати - чи щасливою я була б у тому випадку? Оксана Ігорівна виявилася егоїстичною людиною, вона завжди думала тільки про себе. Якби вона лишилася мамою-одиначкою з дитиною на руках, чи не стала б вона зганяти на мені свою злість? Якою б я виросла, раптом, зробилася б такою, як вона? То, може, й добре, що вона відмовилася від мене, цим подарувавши мені іншу долю...

  Потім я подумала, що хотіла б, аби мене всиновили, коли я була в дитбудинку. Але раптом ті люди через деякий час передумали і повернули б мене назад, як це було кілька разів на моїй пам'яті, і діти, від яких відмовилися вдруге, тоді дуже страждали? Можливо, так мене Бог вберігав від нових розчарувань та допомагав загартувати свою силу волі, вміння, незважаючи на будь-які перешкоди, йти до поставленої мети...

  І ще  про одне я згадала - якби в мене була можливість дізнатися, що Сергій - нечесна людина, та не пов'язувати з ним свою долю. Таким чином я б уникла багатьох турбот та переживань. І водночас не було б у мене моєї родини - доньки, зятя, любої моєї Світланки... Як би я жила без них? Так, можливо, я була б забезпечена, у мене були б друзі, та не було б найголовнішого - такої щирої і відданої любові. Любові, котра, як сказано в Біблії, довготерпелива, лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не проминає...

 Ні, я не хотіла б нічого міняти, я повністю задоволена своєю долею..."

 Рипнули двері, і до кімнати навшпиньки увійшла Світланка-маленька.

- Бабусю, я лише на хвилиночку, - сказала вона, - а потім знову за уроки. Подивися, що я намалювала!

  І вона простягнула аркуш з альбому, де була зображена жінка, дуже схожа на Світлану-велику, тільки за плечима у неї були білосніжні янгольські крила. І цими крилами вона обіймала дівчинку, з таким же білявим волоссям та блакитними очима, як у малої Світланки.

 - Це ти, бабусечко! Ти - наш янгол-охоронець!  -  сказала дівчинка, знову пригортаючись до бабусі. - Тільки не плач, будь ласка! Я тебе засмутила? Тобі не сподобалось?

 - Ні, сонечко, дуже сподобалось, - розчулено мовила Світлана. - То я від щастя трішки заплакала.

 - А хіба від щастя плачуть?

 -  Таке буває, он поглянь у вікно - там дощ іде, і разом з тим сонце світить, - от так само й людина може водночас плакати і сміятися...

  Дві постаті - велика й маленька - стояли біля відкритого вікна і  вдихали п'янке весняне повітря, напоєне ароматом квітів та свіжістю дощу, що вже закінчувався. А перед ними через усе небо простягнулася барвиста веселка, наче місточок, під яким можна було пройти та здійснити найзаповітніші мрії...