8

  Після виходу на екрани телепередачі, у якій взяла участь Світлана, їй стало надходити ще більше листів - тепер уже не тільки з України, а й з усього Радянського Союзу. Їй висловлювали свою підтримку, пропонували допомогу, запрошували в гості... але часто люди й самі розповідали про свої проблеми і просили допомогти. Були такі дні, коли з пошти їй привозили додому мішок листів. Звичайно, усім уже відповісти фізично дівчина не могла. Писала лише дітям або таким само людям з інвалідністю, як сама.

  А ще їй часто приходили листи від чоловіків з пропозиціями руки та серця. Світлана не знала, сміятися їй чи сумувати, тому що більшість таких "наречених" були, м'яко кажучи. людьми з причудами. Тільки один подібний  лист зачепив її за живе, і вона відповіла його автору. Чоловіка звали Сергієм, і він відбував покарання в місцях позбавлення волі. Звичайно, Світлана не була наївною дурочкою і чула безліч історій про те, як в'язні шукають на волі довірливих жінок, задурюють їм голову красивими словами ( які часто й не придумують самі, а списують з книг чи журналів) і потім "розводять" на посилки та передачі.  Але лист Сергія здався їй дуже щирим, більше того - він нічого не просив , хіба що можливості час від часу писати їй, тому що її історія  його дуже вразила.

  Вони почали листуватися. З листів Сергія дівчина дізналася, що він також "дитбудинківець", працював водієм-далекобійником, потрапив за грати через трагічну випадковість - їхав уночі в рейс, а на погано освітленій дорозі раптом прямо перед машиною з'явився п'яний чоловік. Зупинити "фуру" вже не було можливості. Та в загиблого пішохода виявилися впливові родичі, тож винним зробили водія і присудили йому три роки колонії.

  Листи Сергія були дуже теплими, щирими, він присвячував їй вірші, писав, що навіть не бачивши  жодного разу, вже заочно закохався по самі вуха. І Світлана відчувала те ж саме. У неї було дуже мало досвіду  щодо романтичного спілкування з чоловіками ( вірніше,  такий досвід був відсутній узагалі). До того ж, Сергій добре розумів, як їй несолодко жилося у дитинстві ( бо й сам, за його словами, переживав те ж саме, потрапивши в інтернат після того, як батьків-пияків позбавили батьківських прав). Він розповідав, що мріє  про свій затишний будиночок, кохану жінку, що за ним буде, як за кам'яною стіною, про найкращих у світі дітей... Тільки йому Світлана довірила свою таємницю, розповівши в листі про невдалу зустріч із мамою, яка дуже болісно вплинула на неї. Оксана Ігорівна після того єдиного побачення в парку так і не зателефонувала їй, а сама Світлана не наважувалася це зробити, пам'ятаючи про страшенно ревнивого і  дуже високопоставленого чоловіка матері. Вона думала - можливо, мама просто заклопотана ремонтом, вступом дочки до вузу, а як вирішить усі нагальні  справи - то тоді й згадає про її, Світланине, існування. Але дні складалися в тижні, ті - в місяці,  і Світлана ясно зрозуміла, що матері вона просто не потрібна. Скоріш за все, навіть про ту єдину зустріч Оксана Ігорівна уже встигла пожалкувати. Ну що ж, Світлана була гордою і вирішила сама  не нав'язуватися. Здається, усі її невиказані почуття ніжності та любові переключилися в цей час з матері на Сергія.

   Через два місяці після початку їхнього листування вона поїхала до нього на побачення. Дуже хвилювалася, бо заочне спілкування це одне , а що буде, коли він побачить її таку, як вона є, з її фізичною вадою? Раптом Світланина ущербність відверне його від неї?

  У житті Сергій виявився трохи не таким, як вона собі уявляла. Він був непоказний, лисуватий, ще й нижчий за неї зростом на кілька сантиметрів. Але коли він її вперше побачив, у його очах дівчина помітила непідробну радість. Які ж теплі, гарні слова знаходив для неї коханий! Тепер подумки вона називала його тільки так. Перебування Сергія в колонії не лякало дівчину, навпаки, він  здавався їй романтичним героєм на подобу  графа Монте-Кристо, книгу про якого вона нещодавно "проковтнула" на одному диханні . Він  через волю лихих людей опинився за гратами, але не озлобився, а зберіг у душі доброту і чуйність, - раділа Світлана. І коли Сергій запропонував їй стати його дружиною, вона погодилась.

  Додому їхала у піднесеному настрої. Здавалося, душа співала, а за плечима знову розгорталися невидимі крила. Відразу ж пішла до знайомої кравчині і замовила собі весільну сукню. Скоро про те вже знало все село - усі вітали Світлану з майбутньою щасливою подією у житті. Правда, вона посоромилася сказати, що її наречений перебуває в місцях позбавлення волі, натомість  придумала "легенду", що він моряк, і за три місяці  повернеться з рейсу, тоді вони і поберуться.

  Три місяці якраз залишалося до закінчення терміну ув'язненння Сергія, йому дозволили дострокове звільнення за зразкову поведінку. Час минув швидко,  і от  її коханий уже був на свободі. Вони тихенько розписалися, хоча Світлана і планувала зробити гучне весілля, щоб усе "як у людей", але Сергій наполіг, що краще відкладені нею гроші ( а то була чималенька сума) витратити на капітальний ремонт старенького будинку, провести воду, газ, щоб жити, як він висловився, "наче білі люди".

  Світлана, звичайно ж,  не заперечувала. Вона завжди і у всьому тепер погоджувалася з коханим чоловіком.