7

- Доброго дня! - до її лавочки у парку підійшла елегантно одягнута досить молода ще жінка в окулярах.   

 - Здрастуйте, - розгублено сказала Світлана. Вона зовсім не так малювала у своїй уяві  людину, з котрою мала зустрітися.

 - Ви Світлана?  Дуже приємно познайомитися, - її голос звучав  приязно, але дуже офіційно, наче вони зустрілися десь у робочих справах.

 - М-м-мені також, - Світлана зніяковіло вдивлялася у привабливе, доглянуте обличчя своєї матері. Та дістала з сумки носовичка, ретельно протерла лавку, а потім обережно сіла.

 - Я бачила статтю про вас у газеті, - заговорила  Оксана Ігорівна. - Дуже гарно написано. Ви молодець, так стараєтесь, працюєте. Знаєте, я  займаю посаду директора школи і хотіла б вас запросити до нас  на загальношкільний захід, присвячений вибору професії, ви могли б розповісти про свою роботу. Селу зараз потрібні молоді кадри, а молодь усе рветься в велике місто...

  Вона говорила дуже гарно, виразно, справді по-вчительському, дивилася на співрозмовницю красиво підведеними блакитними очима. У них були схожі очі - ясні. мов небо, і колір волосся  теж однаковий.

 -Так, звичайно, я можу прийти. - пробурмотіла Світлана.

 - Ви вибачте, що не запросила вас до себе додому, у нас зараз ремонт, такий розгардіяш.... Та й чоловік не любить приймати гостей. Коли донька когось приводить із друзів, то  він починає бурчати і виказувати потім. Я вас обов'язково познайомлю. Тільки знаєте, мій чоловік дуже ревнивий. Я йому не розповідала, що в мене до нього  були стосунки і народилася дитина. Це б його дуже рознервувало. Давайте домовимося - я буду всім казати, що ви моя племінниця, дочка моєї двоюрідної сестри. В мене справді є сестра, вона на Львівщині живе.

  Світлана тільки очима кліпала від того потоку інформації, який враз вилився на неї. Вона навіть якби й хотіла б щось сказати, то не змогла б слова вставити у монолог Оксани Ігорівни. А та все продовжувала говорити:

 - Звичайно, я дуже шкодую про свій вчинок, то була помилка молодості. Мені було тільки вісімнадцять років, я зустрічалася з одруженим чоловіком. Звичайно, це було дуже нерозважливо з мого боку, але я так його любила! Коли він дізнався про мою вагітність, то наказав позбутися дитини. В лікарні відмовилися робити аборт, бо термін був завеликий. Тому мені довелося поїхати в інше місто народжувати, щоб ніхто не дізнався. Своєму коханому я сказала, що дитина народилася мертвою. Але в нас так нічого й не склалося, він не захотів іти з сім'ї заради мене. А я закінчила педагогічний інститут, вийшла заміж за хорошого хлопця. У нас народилася Маша.  Знаєте, коли мені нещодавно зателефонували з телебачення, я думала відмовитися від зустрічі. Не знала, які це може мати наслідки для чоловіка, адже він займає не останню посаду в районі. Але потім подумала - негарно буде з мого боку  жодного разу не зустрітися з вами. Тим більше ви живете недалеко. Можна товаришувати родинами, зустрічатися на сімейні свята... Звісно, всі будуть знати вас як мою племінницю. Ви ще не заміжня? Може, зустрічаєтеся з хлопцем?

 - Ні, - Світлана раптом знітилася, глянувши на порожні рукави свого плащика.

 - Не спішіть, у вас ще все попереду.  От я в юності наробила дурниць, тепер  дуже шкодую. Але добре те, що добре закінчується. Ви здобули освіту, професію, така гарна, працьовита дівчина. Я можу вами пишатися.

  Оці постійні "я", "мені", "моє" звучали в її мові, неначе нав'язливий приспів. А Світлані так хотілося, аби мама на мить зупинилася, поглянула їй у очі, спитала про те, як вона жила ці роки, чим живе й переймається нині. Але те все  жінці було нецікаве.  Її більше хвилювало, як би влаштувати  профорієнтаційну зустріч із школярами, щоб усе відбулося "на рівні".

 - Мій телефон у вас є, продиктуйте мені свій, і я з вами зв'яжуся та ми ще раз усе обговоримо, - сказала Світлана Ігорівна, поглядаючи крадькома на годинник.  - Вибачте, але маю бігти, треба готувати обід чоловікові.  Як закінчимо ремонт, я вас якось запрошу до нас,  з Машкою познайомитеся. Вона в цьому році закінчує школу, планує вступати до медінституту.

 - Бажаю їй успіхів, - сказала Світлана.

 - Дякую! - Оксана Ігорівна мило посміхнулася. - Ну все, мені треба бігти. До зустрічі!

  Помахала їй рукою, підхопила сумку з продуктами і  швидко попрямувала до виходу з парку.

 А Світлана продовжувала сидіти на лавочці,  проводячи поглядом дітей, що з галасом бігали поміж деревами, граючи у квача. По алейці пройшла молода мама, похитуючи на ходу червоний візочок, з цікавістю глипнула в її бік.  О, ті цікаві чи жалісливі погляди, як вони їй набридли! Вперше в житті Світлана відчула, що в неї заболіло серце. Підвелася з лавки, глибоко вдихнула, видихнула - і все минулося.

  ...А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити
і за минулим плакати не варт...

Спливли в пам'яті рядки улюбленої Ліни Костенко. Світлана посміхнулася молодій жінці з візочком та повільно пішла  до виходу з парку. А в кишені плащика так і залишилося лежати сонячно-золоте намисто з бурштину, яке вона хотіла подарувати мамі...