6

Незабаром Світлана отримала  запрошення на зйомки нової телепередачі і поїхала до самої Москви. Вона ще ніколи  не бувала так далеко  від дому, все  навколо викликало цікавість, і дівчина з подивом зауважила, що її вже не  нервують здивовані погляди незнайомих людей на вулицях та в громадському транспорті. Вона стала більш "бойовою", упевненою в собі.

  Під час зйомок вона розповіла свою історію,  після чого ведучий, витримавши довгозначну паузу ( як це було заведено, щоб трохи "полоскотати нерви" учасникам та глядачам), повідомив:

 - У мене для вас гарна новина! Ми знайшли вашу маму! Правда, через сімейні обставини вона не змогла приїхати, щоб зустрітися з вами у студії, але ось її адреса і телефон - ви зможете зв'язатися з нею та домовитися про зустріч.

 Світлана . схвильовано посміхаючись, узяла конверт, який він їй простягнув, та повернулася на своє місце в глядацькому залі.

  А наступного дня, їдучи поїздом назад, у Калинівку, що стала вже рідною, знов і знов діставала з конверта невеликий листок паперу  та перечитувала надруковані на ньому слова :  "Мельник Оксана Ігорівна,  місто  ..., вулиця... телефон..."

  Виявляється, її мати зовсім  поруч жила -  у сусідньому районному центрі, це всього півгодини їзди на автобусі. Тепер вона зможе приїздити до неї в гості, говорити по телефону...  "Яка ж вона, моя мама? "- думала Світлана. Чомусь уявлялося, що це жінка невеликого зросту, кругловида, усміхнена, схожа на дружину Василя Петровича Тамілу.

  Вийшовши з потяга у Києві, Світлана вирішила купити мамі подарунок. Побачила велику споруду з написом "Центральний універмаг", зайшла досередини - і  аж сторопіла - скільки всього гарного було в тому універмазі! У їхній сільській крамничці в основному продавалися продукти та господарські товари, та й то в дуже скромному асортименті, а в магазинах райцентру слід було знати, до кого підійти і домовитися, щоб придбати щось хороше. А тут на  вішаках висіли нарядні сукні, спідниці, плащі, на прилавках стояли туфлі та босоніжки, під склом можна було побачити різноманітні прикраси, парфуми, косметику... І купуй  вільно все, що душа забажає, аби гроші були!

  З фінансами у Світлани було тугувато -  трохи, звичайно, їй виділив колгосп у якості премії, але чимало грошей пішло на дорогу до Москви й назад, проживання в готелі, та й з Києва до Калинівки ще треба було добиратися автобусом.  Порахувавши свої заощадження, Світлана придбала-таки подарунок для мами - красиве бурштинове намисто, схоже на краплинки сонця, нанизані на нитку. Вона поклала його до кишені плащика, і  дівчині здавалося - крізь одяг намисто гріє її своїм теплом. Так само воно буде зігрівати її матусю. - подумала Світлана, прихилившись до шибки деренчливого старого автобуса, що  вже наближався до Калинівки.

  А вранці наступного дня вона прийшла на роботу найпершою, щоб ніхто випадково  не став свідком її розмови з мамою.  Шкода, що вдома в неї немає телефона, обіцяв голова провести восени, та поки що доводиться користуватися робочим.

  Вона відчинила двері контори своїм ключем, увійшла до приймальні голови, сіла в крісло, яке зазвичай займала секретарка Люба, підняла слухавку , притисла її плечем до стіни та взявши в зуби олівець, швидко набрала номер, який уже знала напам'ять. Один гудок, другий, третій...  Вона так тремтіла від хвилювання, що здавалося -  от-от слухавка впаде на підлогу. Та на тому кінці ніхто не підходив до телефону. Ця хвилина очікування здалася Світлані вічністю.

  І раптом у слухавці щось клацнуло і почувся  далекий сонний голос :

 - Алло...

 - Доброго ранку! - майже вигукнула Світлана. - Це Оксана Ігорівна?

- Так,  а хто це дзвонить?

 Світлана відчула, що в неї раптом пересохло у горлі. Де й поділася її впевненість та сміливість, вона знову стала тією боязкою дівчинкою з дитбудинку, котра сиділа в куточку і тільки мріяла, що хтось помітить її і візьме в свою родину.

 - Ви мене не знаєте... Вірніше. знаєте, але не зовсім... - вона геть заплуталася, і раптом, наче  кидаючись з мосту в воду, на одному диханні  промовила: - Я - Світлана, ваша дочка... Ось мені на телебаченні дали ваш телефон, я й вирішила  знайти вас, познайомитися...

 На тому боці  телефонного дроту запанувала тиша.  Потім той самий жіночий голос ( "Мамин" - подумала Світлана, - "Мамин голос") невпевнено пробурмотів:

 - Я не знаю, у нас вдома зараз ремонт...

 - Ми могли б зустрітися десь у кафе чи просто в міському парку, - швидко заговорила Світлана. - Я в вас багато часу не заберу.

 - Ну то добре, давайте якось на вихідних пересічемося...

  Домовилися зустрітися у неділю о дванадцятій в міському парку, коли Оксана буде йти з базару, де вона купує продукти. Трохи не так уявляла собі Світлана першу розмову з матір'ю - вона очікувала почути хвилювання в її голосі, і  хай  навіть не звернення "доню, донечко", але  хоча б, щоб мама не зверталася до неї на "ви", як до чужої людини. Але радість від того, що розмова все ж відбулася  і  попереду зустріч з найріднішою людиною, витіснила з душі  це маленьке розчарування.

  Увесь день і  решту тижня дівчина  сяяла від радості, так що співробітниці висловили  припущення, що, певно, у Москві  вона  в когось закохалася.  Світлані так і хотілося поділитися своєю втішною новиною, але вона вирішила поки що нікому не розповідати про майбутню зустріч із мамою, хай потім, коли  вони вже побачаться.

  Ніч із суботи на неділю вона майже не спала, лежала в ліжку і дивилася. як поступово розвиднюється надворі, як чотирикутник вікна з темного стає світло-сірим. "Сьогодні я побачу свою маму". - сказала вона вголос і  чомусь заплакала.