5

Відразу після закінчення урочистого заходу до Світлани підійшли двоє: молода дівчина в окулярах та  літній чоловік з фотоапаратом на шиї. Вони відрекомендувалися  працівниками районної газети і попросили дозволу написати про неї статтю. Світлана не була проти. Вона тільки попросила, щоб фото зробили у такому ракурсі, аби її фізична вада не дуже кидалася в очі.

  Через тиждень у контору колгоспу, де  в Світлани був невеличкий кабінет, увійшла листоноша тьотя Клава, і з порогу оголосила всім: "Ось ви тут сидите і не знаєте, що нашу Свєточку у газеті надрукували!"

 Дівчата - дві бухгалтерки та секретар голови - відразу кинулися гортати сторінки "районки" і навперебій вітати Світлану. Навіть Василь Петрович виглянув зі свого кабінету та й собі попросив газету.

 - Ось прочитаю  - і  попрошу нашу "зірку" автограф поставити, - пожартував він.

 Світлана вся зашарілася, вона взяла простягнутий  їй тіткою Клавою номер з якимось острахом, наче боялася, що про неї написали щось погане.  Перше, що побачила, відкривши  газету - це велике фото, з якого посміхалася дуже красива дівчина - з великими темними очима, ямочкою на правій щоці, густим світлим волоссям, за останньою  модою трохи начесаним вгору та прикрашеним стрічкою. Вона навіть не відразу впізнала себе. Фотограф виявився справжнім майстром своєї справи - вибрав дуже вдалий ракурс, ще й трішки підретушував фото, додавши ніжним рисам  обличчя Світлани певної виразності.  Журналістка теж не підвела - стаття вийшла гарною -  в міру ліричною, у міру  серйозною. А закінчила свою розповідь вона рядками з поезії Ліни Костенко:

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

  "Який чудовий вірш! - подумала Світлана. - Треба обов'язково взяти в бібліотеці книгу цієї поетеси і прочитати інші її твори..."

  За виробничими клопотами їй майже не залишалося часу на улюблене заняття - читання, та узимку все ж  було вільніше, і вона ходила до сільської бібліотеки та перечитала майже все, що в ній було.  Одного морозного дня бібліотекарка весело посміхнулася та простягнула дівчині  відому республіканську газету. Світлана зі здивуванням побачила на обкладинці своє фото.  Популярне видання, виявляється, передрукувало статтю про неї з районної газети, і Світлана стала справжньою знаменитістю. Їй почало надходити багато листів з усієї  України, і дівчина старанно всім відповідала - хоч пару слів та намагалася  написати кожному, хто цікавився її життям. Писала вона, затиснувши ручку в зубах,  а потім  у сільраді їй презентували стареньку списану друкарську машинку - то стала друкувати, поставивши машинку на підлозі, і натискаючи на клавіші пальцем ноги - так було легше і швидше.

 А ранньою весною, коли вже йшла підготовка до посівної, до Калинівки завітали почесні гості не звідкілясь там, а з самої Москви. Це була телевізійна група, що готувала сюжети для молодіжної телепередачі, і  один із таких сюжетів мав бути присвяченим саме Світлані.  Дівчина трохи розгубилася - адже одна справа - розповідати про своє життя кореспондентці, що занотовувала почуте у блокнот, і зовсім інше - говорити все те на камеру  і знати, що тебе побачать мільйони телеглядачів у всіх куточках СРСР - таку, як є, без прикрас. А ну ж, вона виглядатиме смішною у своїй зовсім немодній кофтинці, з українським акцентом... ну і  телебачення - це не фото, тут вже відсутність рук не замаскуєш...

  Але в результаті знімальний процес виявився легшим, ніж вона уявляла. Дівчина - гример трохи підфарбувала Світлану, вклала їй волосся, десь із своєї торбинки дістала  яскраву хустину і накинула на плечі - і  скромна "сіренька мишка" враз перетворилася у  красуню.

 Журналісти залишилися задоволеними інтерв'ю.  Насамкінець режисер передачі уже не на камеру, а просто так запитав Світлану ( знаючи вже з її розповіді, що вона виховувалася у дитбудинку) , чи відомо їй  щось про своїх батьків, ким вони були...

 - Ні, я не знаю нічого, - промовила дівчина, спохмурнівши. - Тільки нянечка у Будинку дитини розповідала, що вона працювала в пологовому якраз, коли я народилася, і  що моя мама написала від мене відмову і втекла через вікно, звали її Оксаною, а як прізвище - мені не казали...

 - Знаєте, Свєто, - сказав режисер, - Ми скоро запускаємо нову передачу, де люди будуть шукати своїх загублених родичів, саме знаходимося в пошуках цікавих героїв для зйомки пілотного випуску. Можливо, ви погодитеся взяти участь у нашій телепередачі? Обіцяємо, що спробуємо відшукати вашу маму...

 Світлана, здається, втратила дар мови. Вона й не сподівалася, що може статися таке диво.  Невже їй вдасться побачити свою маму, поговорити з нею? А раптом вона все життя шкодує про те, що відмовилася від дитини, шукає доньку, та не може знайти... Світлана  вже в уяві встигла побачити, як мама обіймає, цілує її, знайомить з братами чи сестрами (  а раптом і тато знайдеться?)...

 -...То що, ви згодні? - запитання співрозмовника не відразу дійшло до її свідомості, де вже барвистою кінострічкою закрутилися моменти майбутнього щасливого життя в колі найрідніших людей.

 - Так, звичайно... - тільки й видихнула з себе дівчина.