2

Дива не сталося - через три місяці після народження, коли оформили всі необхідні документи, маленька Світланка потрапила в Будинок дитини.  Їй дали прізвище Неділько ( бо народилася в неділю), а по батькові записали на честь  завідуючого  пологовим відділенням - В'ячеславівна. Це була дуже спокійна і лагідна дитина, яка майже не плакала й не вередувала,  добре розвивалася ( рано почала ходити, може через те, що не мала змоги повзати "на чотирьох", як це робили її ровесники). І заговорила теж швидко, причому була розважлива та серйозна, наче доросла, і вихователі з нянечками в Будинку дитини дивувалися, звідки у такої крихітки зовсім недитяча мудрість, цікавість і відкритість до всього, що її оточувало, вроджений оптимізм...

  Інші діти могли  капризувати, битися, заходитися в істериці через дрібниці - а Світланка тихенько увесь час гралася іграшками, а пізніше  - коли навчилася читати - проводила багато часу, схилившись над книжками, за допомогою яких перед  дівчинкою розкривався дивовижний та яскравий світ. Це тут, у дитячому будинку ( куди перевели дівчинку, коли їй виповнилося три роки) нічого цікавого не відбувалося - кожен день був схожий на інший як дві краплі води, ті ж самі звичні обличчя навколо... А там, за гратчастим парканом,  вирувало зовсім інше життя - їздили різнобарвні машини, ходили красиво вбрані чоловіки та жінки, ведучи за руки усміхнених діток. Світланка мріяла колись опинитися там, у "великому світі", мати власний дім та сім'ю.

  Однак  персонал дитбудинку не вирізнявся особливою тактовністю - хоча це були й досить добрі жінки, які дітей не ображали і не били, але  й особливо не "панькалися" з вихованцями - усім не раз і не два повторювали : "Ви "інтернатські", вас не жде нічого  хорошого у житті, закінчите ПТУ, підете працювати  на виробництво - головне, добре себе показати на роботі - тоді можна отримати власну квартиру, створити сім'ю. Головне - не пити і не ледарювати, як ваші непутящі батьки..."  Світланці вихователі радили менше "витати в хмарах", а вчитися самостійно обходити себе, щоб не потрапити після закінчення дитбудинку в притулок для інвалідів - бо тоді  "за гратами" проведе вона все життя.

  Дівчинка була дуже тямущою і винахідливою, вона привчилися все робити ногами - могла без сторонньої допомоги одягнутися, вмитися, їсти, ногами гортала сторінки книг, писала, та навіть навчилася плести спицями. На ту картину приходили подивитися усі, кому не лінь - дуже вже дивно було бачити, як дівчинка затискала в пальцях ніг спиці та вправно перекидала петлю за петлею, плетучи шарфики чи кофтинки.

  А ще вона добре вчилася, новий матеріал з усіх предметів хапала "на льоту",  причому їй одинаково легко давалися як математичні, так і гуманітарні дисципліни.  Інші вихованці дитбудинку Світланку не ображали,  "дідівщина", яка часто існувала між старшими та молодшими дітьми, обійшла її стороною - мабуть, причиною тому була не стільки її фізична вада, як  доброта і неконфліктність, готовність завжди допомогти - якщо хтось не знав розв'язку задачі чи не міг написати твір з літератури - то звертався до "нашої Свєточки", як її лагідно називали - і вона  все пояснювала.

  Тільки іноді завжди усміхнені очі дівчинки наповнювалися сльозами - коли до дитбудинку приходили чергові бажаючі всиновити дитину-сироту.  Чоловіки й жінки уважно оглядали малюків, вибираючи найсимпатичніших, найжвавіших, та жодного разу нічий погляд і на хвильку не затримався на  білявій дівчинці, що тихо сиділа в кутку, кутаючись у кофтину, рукави якої звисали, наче крила підбитої пташки. А їй так хотілося, щоб хтось вибрав саме її. Світлана уявляла собі, що от наступного разу, коли знову прийдуть потенційні "мама і тато", вона встане і сміливо вийде на середину  залу, назве своє ім'я, розповість про свої успіхи у навчанні, про те, що вона навіть пише вірші, і вчителька літератури Катерина Миронівна дуже її хвалить. І що вона все-все вміє робити по дому, хай не зважають на те, що не має рук, вона й ногами впорається з будь-якою справою. А головне - Світланка любитиме  своїх батьків так сильно, як ніхто і ніколи їх не полюбить, вона завжди буде слухатися їх, робитиме все для того, щоб вони пишалися своєю донькою!

  Але коли знову з'являлися  всиновителі, Світлана тихо сиділа осторонь і мовчала, ніби набравши у рот води. Вона пам'ятала слова директриси дитбудинку Неоніли Петрівни: "Дівчинко, у нас в Радянському Союзі інвалідів немає. Ні, насправді вони, звичайно є, але  всі роблять вигляд, що їх  просто не існує. Вони приречені сидіти вдома в чотирьох стінах, або мешкати у спеціальних закладах. Ніхто не побажає взяти тебе в сім'ю, хоч ти й дуже славна дитина. Але люди не захочуть, щоб на вас оберталися на вулиці, коли ви гулятимете, щоб оточуючі тикали пальцями - "Гляньте, безрука пішла!" Ти маєш розраховувати тільки на саму себе. Добре вчитися, опанувати якусь професію, і так вибитися в люди. А там, дивись, лікарі щось придумають - може, якісь протези... он  роблять штучні ноги, то чому б і не вигадати штучні руки. Може, ти сама їх і сконструюєш, як виростеш..."

  Ці слова  запали Світланці в душу, вона повторювала їх перед сном, наче молитву.  Вона буде відмінно вчитися, вступить до інституту, стане вченою і сконструює  штучні руки для таких людей, як сама. То будуть кінцівки, що геть нічим не відрізнятимуться від справжніх. І вже ніхто не буде показувати на неї пальцем. Втішена своїми мріями, Світланка спокійно засинала...