Обіймаю тебе крильми. Розділ 1

Обіймаю тебе крильми

1

Звичайний пологовий будинок у маленькому містечку бачив  безліч маленьких крикливих немовлят, щасливих посмішок породіль, гордих новоспечених татусів, що походжали під вікнами... але бачив також  і вдосталь смутку та болю. Мабуть, через те, що  в житті не буває окремо радості без горя. Вони йдуть під руку, наче брат із сестрою. І комусь ворожать  безтурботне щасливе життя, а комусь - трагічні випробування. Чому так? - розмірковувала старенька лікарка Марія Павлівна, що за своє життя допомогла з'явитися на світ тисячам малюків.

  Вона увійшла до окремої палати у кінці коридору і причинила за собою двері. Молода жінка, котра лежала на ліжку, відвернувшись до вікна, і, незважаючи на теплий літній вечір, мало не з головою закутавшись у ковдру, ніяк не відреагувала на її появу, навіть не поворухнулася.

 - Оксано, як ви себе почуваєте? - спитала  лікарка. - Щось болить?

 - Хіба що душа, - донісся тихий голос, приглушений ковдрою.

- Я розумію, що ви дуже засмучені, але може все-таки поглянете на донечку? Давайте, я принесу її вам. Вона така гарненька - білявий чубчик, а очі чорні, як вишеньки.

- Не треба! - якось аж злякано скрикнула Оксана. - Не несіть! Я не хочу її бачити!

- Але ж це ваша дитина. Так, у неї є проблеми, та вони не смертельні. Більше того, дитина повністю здорова, якщо не рахувати...

 Марія Павлівна замовкла, ніби підбираючи найкращі слова, але молода мама її випередила.

 - Того, що вона каліка! У неї немає рук! У всіх нормальні діти, а в мене якийсь обрубок! За що мені таке! Це нечесно! - жінка на ліжку уже билася в істериці, плач перейшов у невгамовний сміх.

 - Тихо, тихо, - лікарка швиденько взяла з тумбочки ампулу, заправила шприц. - Зараз я вколю вам заспокійливе, і ви поспите. Вам треба відпочити, а завтра буде новий день, тоді й поговоримо...

 Після ін'єкції Оксана трохи заспокоїлася, лежала і дивилася в стелю похмурим поглядом, спрямованим наче всередину себе.

 - Божа кара, - тільки й прошепотіла вона, перед тим, як поринути у  навіяний сильнодіючими ліками сон, скоріше схожий на забуття.

******************

  А наступного дня увесь медперсонал пологового будинку був пригнічений - завідуючий відділенням метав громи і блискавиці, Марія Петрівна розгублено хитала головою, а молоденька медсестра Оля, котра цього дня чергувала на першому поверсі, плакала у жіночому туалеті, боячись звільнення. Адже уночі, коли всі спали, Оксана вилізла у вікно  та зникла в невідомому напрямку. Тільки на тумбочці залишився аркуш з учнівського зошита, на якому кострубатим почерком було написано : "Заява. Я, Мельник Оксана, відмовляюся від своєї дитини, бо вона народилася калікою. Прохання відправити її в дитбудинок"

  Завідуючий був нестарий ще чоловік, високий, худорлявий, коли був у гарному гуморі - то так і сипав жартами і анекдотами,  і увесь, переважно жіночий, колектив був від нього в захваті. Та коли ставалася якась надзвичайна подія,  він міг так накричати і  насварити всіх, що його  гучний голос  було чути в кожній палаті, в кожному закутку пологового, і  вагітні , що лежали "на збереженні", починали з тривогою виглядати в коридор, а санітарки прожогом  хапали відра та ганчірки й заходжувалися "видраювати" і так бездоганно чисту підлогу, щоб не потрапити під гарячу руку начальства.

  Але, як завжди, викричавшись і заспокоївшись,  заввідділенням взявся до виконання своїх звичних обов'язків -  у нього ще сьогодні була на часі нарада у головлікаря та плановий кесарів розтин. Проте перед тим, як піти у справах, він заглянув до боксу, де лежали новонароджені малюки - їх було  п'ятеро, у всіх на бильцях ліжечок висіли бирочки з  прізвищем матері та зазначенням статі дитини. Підійшов до маленького згорточка, що тихо посопував у  першому скраю ліжечку,  сумно похитав головою. Поліна, лікар-неонатолог, подала йому медичну картку.

  - Оформляти  в Будинок дитини? - спитала вона. - Чи почекати, може, матінка передумає?

 - Почекаємо,  - сказав заввіділенням. - Хоча не передумає вона. Ті, що через вікно тікають, уже назад не повертаються. Хіба що знову народжувати привезуть.

 - Шкода дитину, - сказала Поліна. - Може, всиновить хто?

 - Та навряд. Забирають звичайно здорових, а тут таке лихо... Це ж треба - така гарненька дівчинка, і без рук.

  Дитинка раптом, наче почула, що мова йде про неї, розкрила очі і почала тихенько пхинькати.

 Лікарка взяла її на руки.

 - Тихенько, Світланко, не розбуди інших діток, ти ж хороша дівчинка. - вона легенько поколисала її, і мала знову заплющила очі.

 - Чогось мені здалося, що це ім'я їй пасуватиме, - знічено  сказала Поліна.

 - Гарне ім'я, - завідуючий відділенням ще раз подивився на дитину, - То й хай буде Світлана...

  І тихо вийшов із палати.