6

 - Так, ще трішки, зараз буде готово...

Вадим  писав її портрет. Він сам запропонував цю ідею - зобразити Аліну у образі жінки початку двадцятого століття, у стилі модерн. На ній була довга сукня з високою талією кольору морської хвилі, що вигідно підкреслювала колір її очей. На голові - вигадливий капелюшок, прикрашений квітами, на шиї - довгий разок перлового намиста.

Нарешті портрет був готовий, і вона змогла його роздивитися. Робота була виконана дуже майстерно, кожна деталь виписана з найменшими подробицями, жінка на полотні виглядала так реалістично, що здавалося, вона от-от поворухнеться або ж посміхнеться нафарбованими кораловою помадою устами. Але Аліна не впізнавала у ній себе. Були в незнайомки, зображеної на картині, зовсім інші очі, і вона відчула дивне збентеження - як би, коли, поглянувши на себе у люстерко, зустріла там чиєсь чуже обличчя.

 - Що таке? - спитав Вадим, повернувшись із ванної кімнати, де він мив руки. - Тобі не сподобався портрет?

 - Ні, що ти! Він дуже гарний!

- Та я ж усе бачу по твоєму кислому обличчю! Ти вічно усім невдоволена, все тобі не так! Тільки на роботу біжиш із радістю, а додому не спішиш. Бо я тобі дію на нерви? А може, ти вже когось собі знайшла... там, у своїй конторі?

 - Вадику, ну ти як дитина... Сам придумав і сам образився, -  примирливо мовила вона, хоча більше за все хотілося закричати на все горло або пожбурити чимось... до того він зараз її дратував своєю поведінкою.

 - Пішла ти... Не хочу  тебе чути і бачити! - Вадим  вискочив з кімнати, як ошпарений, і зачинився у спальні.

Аліна тільки зараз відчула, яке важке повітря у вітальні, що зараз повністю перетворилася у художню майстерню і була захаращена до неможливості різними речами, котрі всі були Вадимові надзвичайно цінними і потрібними... Навіть оті пожмакані ескізи, які він забракував та так і покидав у кутку прямо на підлогу, прибирати було зась. Усе  мало лежати саме там, де він його залишив, тож у кімнаті накопичувалася пилюка і  задушливо пахло фарбами. Вона відчинила вікно, підставила розпашіле обличчя прохолодному серпневому вітерцю... Було сумно і образливо.  Ось так вони зустріли п'яту річницю свого знайомства.

************

Жили вони тепер не на орендованій квартирі, а у помешканні Аліниних батьків. Ті вирішили переїхати у село доглядати стареньку бабусю, а квартиру віддали дітям.  Це була двокімнатна "хрущівка", не надто розкішна - з сумісним санвузлом та  тісною кухонькою. Ще й одну кімнату чоловік забрав собі під майстерню. Він, щоправда, сказав -  коли в них народяться діти, то це буде дитяча. Та про те досі не йшлося...

Аліна і справді багато сил та енергії віддавала роботі. Її кар'єра йшла вгору - швидко із секретаря вона стала юристом, а потім і заступником керівника.  Вона була розумною, цілеспрямованою, як казав про неї шеф, "хваткою". Ніколи не сперечалася через надмірну завантаженість справами, як це часто робили інші колеги. Нікого не критикувала, не "підсижувала", з усіма - і співробітниками, й клієнтами - поводилась рівно-доброзичливо.

От тільки додому вечорами їй і справді йти не хотілось. Одна думка про те, що, відчинивши двері, побачить завжди насуплене обличчя Вадима ( а в нього, навпаки, з роботою не залагодилося, він "побив горшки" зі своїм товаришем, на фірмі якого працював, і перейшов у розряд фрилансерів - а саме, увесь вільний час сидів перед комп'ютером і грав у ігри). Час від часу йому все ж перепадало якесь замовлення щодо оформлення сайту або дизайну поліграфічної продукції, також іноді він продавав через інтернет свої картини. Та заробітки були скромними за розміром і непостійними. У той же час Аліна заробляла достатньо, щоб повністю узяти на себе усі затрати на харчування, комунальні платежі, одягала-взувала й себе, і чоловіка. Навіть вдавалося накопичити на сучаснішу побутову техніку та оновити меблі.

Часто після роботи вона просто заходила до найближчої кав'ярні, замовляла чашку чаю та тістечко і сиділа, читаючи журнал чи зайшовши у соцмережі. Вадим помилявся - вона зовсім не шукала якихось знайомств та розваг.  Навпаки, сильної статі Аліна почала сторонитися.  Як у  собак Павлова виробився стійкий рефлекс "дзвінок= їжа", так і в неї - свій власний: "чоловік = проблема".

Вадим перманентно перебував у пригніченому, депресивному настрої, і , не маючи під рукою більш нікого, на кому можна було б відігратися,  починав придиратися до дружини. Якщо котроїсь його речі не виявлялося на місці, куди він її перед тим поклав - він починав виказувати Аліні, що та робить вигляд, нібито наводить лад, а насправді спеціально ховає його речі, аби позлити.  Коли вона висловлювала якусь думку, з котрою він був не згоден - то чула у відповідь, що вона дурна і обмежена, і він дивується, як її взагалі тримають на тій її роботі... певно, вона спить із шефом. І так з будь-якого приводу - постійні придирки, конфлікти, що часто для Аліни закінчувалися сльозами та вживанням заспокійливих ліків.

А Вадим після кожного "сольного виступу" надовго замовкав і уперто робив вигляд, що дружини для нього більше не існує. Мовляв, вона так довела його, що він не хоче з нею мати жодних справ. Хоча дивним чином продовжував у той же час ставити брудні тарілки в раковину, з тим щоб Аліна їх помила, та класти одяг до пральної машинки, аби вона випрала. Продукти, які вона купувала, теж  уживав, і в той же час не відповідав на жодні слова, звернені до нього, не дивився в її бік, ніби це була не людина, а порожнє місце.

Так могло тривати кілька днів,  а то й тижнів. Потім його раптово "попускало", та ненадовго. Через деякий час він знову знаходив причину, щоб образитися, і знову замовкав. Одного разу Аліна не витримала і сказала, що подає на розлучення, якщо нічого в їхньому житті не зміниться. Після того Вадим трохи отямився. Ні, він не попросив вибачення, бо цього принципово не робив ніколи. Але почав ставитися до неї спокійніше. І  знову завів розмову про народження дитини - мовляв, коли у сім'ї з'явиться малюк, то жінка переключиться з роботи на своїх домочадців, відповідно, й стосунки налагодяться.