Все здійсниться

Увечері 31 грудня я повертався з супермаркету з торбиною, де лежали самотня пляшка шампанського, пакетик з мандаринами, баночка консервованих ананасів, батон і шматок ковбаси. Ну що ж, для студента це шикарний новорічний стіл! І навіть ще трохи грошей залишилося на наступні кілька днів, адже додому я буду їхати аж на Різдво. Різдво — родинне свято, і батьки смертельно образяться, якщо я того дня не сяду з ними за святковий стіл. 

А Новий рік відсвяткую, як сам забажаю — захочу — телевізор дивитимуся, захочу — попрацюю, захочу — піду до центральної ялинки в пошуках пригод, а то й зовсім спати ляжу.

Вахтерка тітка Люба, висока, поважного вигляду літня жінка, що, однак, фарбувала губи у колір яскравої фуксії і підводила рудуваті  брови вугільно-чорним олівцем, побачивши мене, захитала головою:

— Денисе, ти що, іспити завалив? 

— Та ні, — я знизав плечима. 

— А чого додому не їдеш?

— У мене термінова робота, — вирішив, що цього пояснення буде досить. 

— Ото кляті роботодавці, навіть на свято не дають продиху, — вона нахилилася до тумбочки, яка стояла поряд із її стільцем, і дістала звідти якийсь пакунок.

— Бери, трудоголіку… Пиріжків сьогодні напекла.

— Та не треба, — я сховав руки за спину. — Я ж ось тільки з суперу, купив собі продуктів…

— Тримай, тримай, — вона вийшла зі своєї заскленої кабінки і простягнула мені пакет з пиріжками. — Бо магазинне — то магазинне, а домашнє краще! Бери, у мене ще є, не останнє віддаю.

— Дякую, — мені було незручно відмовлятися, тож я узяв пакунок.  — З прийдешнім вас! 

— І тебе, Денисе, з Новим роком! Хай усе здійсниться! — тітка Люба загадково усміхнулася, і чимось нагадала ту "циганку" з трамвая. 

А може, то мені вже мерещилося, бо насправді між ними зовсім  не було нічого спільного…

***

До ялинки мені було йти ліньки. Та й гуртожиток зачиняли об одинадцятій вечора. Тому я вирішив, що попрацюю, а незадовго до півночі відкрию шампанське, перегляну виступ президента і ляжу спати. 

Робота у мене дійсно була. Незадовго до Нового року надійшло замовлення від одного клієнта, який мав магазин одягу, і хотів зробити для нього сайт. Щоб і через інтернет свої товари пропонувати. 

Мені довелося довгенько з цим сайтом погратися, тому що у клієнта було, як-то кажуть, сім п'ятниць на тижні. Сьогодні він хотів одне, завтра — зовсім інше. То червоний фон, то зелений. То логотип великий, то маленький. То власне фото, то "заберіть, я передумав, не треба про мене розповідати". 

Але особливо замахався я писати для цього сайту статті. Бо вони мали  бути про моду, а в ній я розбирався слабенько. Бароко від рококо точно не відрізнив би. 

Тому, переривши купу професійної літератури і ще більше заплутавшись, бо одні автори писали одне, другі — зовсім інше, а треті заперечували бачення обох перших — я вирішив звернутися до тематичного чату в одній із соцмереж, де збиралися стилісти і шукали собі клієнтів. 

Зареєструвався, задав питання і став чекати відповіді. Це було ще вчора, однак мені так ніхто й не відповів. Чи то всі дружно готувалися до Нового року, чи може, я був, як той чоловік з анекдоту, який звертається до лікаря зі скаргою, що його ніхто не помічає, а той, дивлячись на двері понад його головою, гучно вигукує: "Наступний, заходьте!"

Сьогодні я вже й не сподівався, що хтось відгукнеться, заглянув сюди просто на автоматі, і раптом побачив відповідь від якоїсь дівчини з кумедним ніком Фіфа: 

"Можу вам допомогти, — писала вона. — Я через годинку звільнюся, і знайду всю потрібну інформацію. Хоча ні, краще я сама напишу вам статтю. Мені подобається ця тема".

"Мені незручно вас напружувати, — відповів я. — Можете мені просто дати назву джерела чи посилання, і я сам пошукаю…"

"Чому ви не хочете, щоб я це зробила? Ви мені не довіряєте?" — з'явилася нова репліка. 

"Ні, вірніше так, довіряю. Але мені незручно, все-таки Новий рік, у вас, мабуть, свої плани…"

"Можете через це не хвилюватися, — вона поставила смайлик, що підморгує. — У мене немає жодних планів. Я святкую Новий рік одна, за роботою. Доручили підібрати назви до колекції суконь одного популярного дизайнера, робота термінова, прямо "на вчора", тому я збираюся усю ніч просидіти за компом."

"Цікаво, — написав я. — Це, мабуть, складно — придумувати назви для суконь?"

"Зовсім ні, — вона знову поставила смайлик. — Головне, відпустити уяву, і вимкнути логічне мислення. Хай працюють лише емоції. "

"А я не вмію так, — написав я. — Вимикати логічне мислення."

"Бо ви чоловік, — швидко надрукувала вона. — У чоловіків зазвичай більш слабка уява. Але її можна розвивати".

Мені стало трохи образливо за себе та увесь чоловічий рід. Ну справді, я завжди думав, що з уявою у мене все гаразд. Я ж художник, чи хто? Хай і недостатньо талановитий, та все одно — людина творчої професії. 

"Добре, — вона так і не дочекалася моєї відповіді та озвалася першою. — Десь ближче до дванадцятої я скину вам макет статті."

"Так швидко?" — здивувався я 

"А чого тягнути кота за самі знаєте що? Я звикла все робити швидко, ставити перед собою виклики і долати їх. А ви хіба не так само працюєте?"

"Та мабуть… — я вирішив не зосереджуватися на власній діяльності, бо похвалитися особливо не було чим. Сайт досі був не готовий, а дедлайн —  післязавтра зранку.  — Але скажіть номер своєї карти, я вам заплачу за роботу."

"Облиште це все, — вона поставила невдоволений смайл. — Я працюю не заради грошей. Для мене головне — кайф від чогось нового. А ваше завдання дуже цікаве. Тому не треба нічого платити!"

"І все ж, може я чимось вам віддячу? Можу зробити сайт-візитку, чи оформити соцмережі, щоб було по-особливому. Я дизайнер…"

"Ну що ж, я не проти, — відізвалася вона. — Якщо зробите мені лендінг, то будемо квити. Я ж стилістка, підбираю людям гардероб, можу дати вам зразки своїх робіт…"