Дивне передбачення

— Що, багатий дуже? — хмикнула незнайомка. — Мільярдер? 

Я тільки очима кліпнув. Звичайно, то просто збіг, не могла якась "ліва" тітка з трамваю знати моє шкільне прізвисько. 

— Ну добре, — вона ніби зжалилася наді мною, простягнула руку з масивним срібним браслетом на зап'ястку і взяла купюру. Гроші швидко зникли в поясній сумці, прикріпленій до її куртки. А вона, наче нічого й не сталося, всілася на сидіння поруч зі мною і знову заходилася роздивлятись мене, немов якийсь виставковий експонат. 

Мені це набридло, і я вирішив вийти раніше, не чекаючи своєї зупинки. Подумаєш, прогуляюся хвилин двадцять перед сном. Це корисно для здоров'я. Тим більше, в гуртожитку мене ніхто не чекав. Усі сусіди роз'їхалися по домівках. Мабуть, треба було б завтра зранку вирушити до рідного села й мені, святкувати за щедро накритим столом, з купою родичів та кумів моїх батьків. Але раптом я зрозумів, що нікуди не поїду. 

Вдома потрібно буде веселитися ( чи принаймні вдавати з себе щасливого і задоволеного життям), відповідати на запитання численної рідні: "Як там твоя дівчина?" та "Чи скоро весілля?"...

Ну, і вислуховувати нотації від батьків, що досить гратися у вільного художника, а краще здобути корисніші професію: наприклад, муляра чи там  водія.

А коли я святкуватиму в місті, то зможу виспатися, ніхто не змушуватиме мене волочити по снігу і вибивати килими та прикрашати ялинку старими скляними іграшками, якими я бавився ще в ранньому дитинстві. Зможу посидіти в інтернеті, і батьки не дорікатимуть, що у мене залежність від комп'ютерних ігор ( хоча якраз-то в ігри я й не любив грати, але для старшого покоління мій веб-дизайн — то були ті самі ігри). 

А як захочу, то, може, зберуся й прогуляюся до святкової ялинки у центрі міста, вип'ю глінтвейну, з'їм хот-дога, поспіваю разом із якоюсь випадковою компанією новорічних пісень… А чом би й ні. Що-небудь ще вигадаю, аби лише не повертатися до думки, що у цю мить Іванка десь обіймається з тим мажором…

***

— Перепрошую, ви зараз не виходите? — ну дійсно, тупо було таке спитати, якщо жінка тільки но увійшла. Але й буркнути їй: "Дайте пройти" — то вже якось по-хамськи. А я пишався тим, що вважав себе творчою і культурною особистістю. 

— Ні, — відповіла "циганка", і ще й головою у плетеному яскраво-червоному каптурі похитала.  — А ти що, вже виходиш? І навіть не хочеш, щоб я тобі поворожила? 

— Я не вірю у ворожіння, — буркнув я. 

Цієї миті двері трамваю розчинилися, запускаючи досередини морозне повітря, що здавалося, вмить перетворювалося на пару, і огортало легким серпанком нас із незнайомкою. 

Вона так і не прибрала ноги з проходу, і я залишався стояти ні в сих ні в тих. 

Дверцята лунко захряснулися, і трамвай рушив далі, подзенькуючи на стиках рейок. 

— Дозвольте, — я таки наважився боком протиснутися повз її квітчасту чорну спідницю і стати біля дверей. 

— Дозволяю, — урочисто оголосила вона. — Зустріти сьогодні кохання усього твого життя! 

"Та вона п'яна! — подумав я. — Або ж у неї не всі вдома… Друге вірогідніше."

— Що витрішаєшся? — вона зневажливо потрусила головою. — Не віриш? А даремно! Я ще ніколи не помилялася. Завжди всім правду казала! 

— Та мені якось і без кохання добре, — я намагався не робити різких рухів. Раптом ця жіночка психічно неадекватна, ще кинеться з кулаками. 

— Як же без кохання? — вона округлила очі і подивилася на мене так, ніби я зморозив неабияку дурню. — Без кохання жити тяжко, особливо, коли на порозі Новий рік…

Я обережно кивнув, виглядаючи у вікно, чи скоро зупинка. До неї залишалося зовсім трохи. 

А жінка у червоному каптурі все не вгамовувалася. 

— Ти читав Ліну Костенко? — суворо спитала вона, насупивши сиві, ніби вкриті інеєм, брови.  — Оце: 

"Так без кохання і життя тьмяніє,

Як лист осінній, піде в небуття. Щасливий той, хто зрозуміть зуміє,

Що лиш любов - продовження життя…"

— Вибачте, це моя зупинка, — я ледве дочекався, коли водій відчинить двері, і з полегшенням вистрибнув у фіолетові з білим сутінки. 

А божевільна ( як мені здавалося) жінка навіть не помітила, що втратила слухача, якийсь час я ще чув її гучний голос, що декламував вірші, а потім трамвай рушив, мигнув мені фарами і зник за поворотом, остаточно розчинившись у таємничій зимовій ночі. 

І я на мить задумався, чи було те передбачення насправді, чи, може, воно мені наснилося? 

Можливо, я взагалі усе це придумав, поки дивився у вікно на сніг, що кружляв навколо ліхтарів, немов планети по сонячній орбіті? 

Я накинув на голову каптур куртки, засунув руки в кишені і попрямував у бік гуртожитку…