Сніговий трамвай

Стояв гарний зимовий вечір. Ніякого вітру, тільки лапатий сніг падав з темного неба, кружляв повільно, у світлі вуличних ліхтарів створюючи ілюзію, що то не сніжинки летять до землі, а сама Земля мчить між таємничими білими сузір'ями, кудись в інші, кращі світи.

Я стояв на зупинці, сам-один, посеред цієї віхоли, яка нагадала мені моє дитинство. Тоді в передноворічні дні я шалено чекав на  диво, рахував дні, що залишалися до тридцять  першого грудня, наперед обмірковував, яке бажання загадати, коли годинник проб'є північ. Хотілося і іграшкову залізницю, і конструктор Лего, тоді вони тільки з'являлися і коштували дорого… і книги про Гаррі Поттера…

А що  б я загадав зараз? Якби точно знав, що моє бажання здійсниться? Може, щоб Іванка не запізно зрозуміла, що той Артур не потрібен їй? 

Я зітхнув. Впевнений, що грандіозним планам Іванки не судилося здійснитися. Навряд чи вона може розраховувати на те, що нащадок автозаправочних магнатів одружиться з простою кур'єркою. Таке буває лише в романтичних фільмах. А в житті… Ну, звозить її в Париж, купить якихось шмоток, погуляють по нічних клубах, а потім Артур зустріне іншу, молодшу, симпатичнішу, більш розкуту…

А Іванка буде страждати, що її сподівання не виправдаються. Я прямо як на екрані побачив увесь цей перебіг подій і здивовано покрутив головою. Невже я якийсь екстрасенс? Та ні, скоріше за все, це всього лиш інтуїція, вона ніколи мене не підводила. Окрім того випадку, коли я закохався в Іванну і сліпо вірив у те, що й вона всім серцем любить мене. Та що вже тут сумувати, маємо те, що маємо, як казав один політик. 

Цієї миті я побачив удалині два жовтих вогники, які все наближалися. Ще мить — і трамвай, легко поскрипуючи, зупинився навпроти моєї припорошеної снігом постаті і гостинно розчинив покриті памороззю двері. 

Я зробив крок уперед і піднявся до салону. Приклав телефон до пристрою, який продавав електронні квитки. Тоді сів на вільне місце у кінці напівтемного салону. У вагоні було мало людей. Двоє закоханих: хлопець в синій плетеній шапці та дівчина з розпущеним по плечах пишним каштановим волоссям. Якийсь дідусь зі зморщеним невиразним обличчям, що слухав радіо через навушники. І мама з донькою років п'яти, яка теревенила, не спиняючись ні на мить, ніби в неї в голові був вживлений моторчик, що генерує хаотичні слова. 

Правда, балакуча дитина з мамою  скоро вийшли, а за ними й хлопець із дівчиною, побравшись за руки. Тільки дідок продовжував сидіти, заклавши ногу на ногу і жуючи жуйку. Це була незвична картина для його віку. Але я собі продовжував дивитися в вікно. 

Білі мухи кружляли, налипаючи на шибки трамвая, все прискорюючись, нібито і в них був якийсь план про те, як пошвидше вдягнути землю. Зачарований їхнім хаотичним миготінням, я якусь мить витріщався в віконне скло, абсолютно ні про що не думаючи. Добре, але коли я спеціально займався медитацією, то мені коштувало неймовірних зусиль зупинити думки, щоб вони не заважали. А зараз і намагатися не треба було. Усі думки ніби випарувалися, в голові запанувала порожнеча. 

А ще за мить я відчув, як мої очі заплющуються. Мабуть, це все через важкий сьогоднішній день. 

Нічого, от доїду додому, то відразу завалюся спати, навіть продукти не розбиратиму…Просто закину увесь пакет в морозильник.

Після таких думок ще більше хотілося спати. Я витріщався через вікно трамвая надвір, у чорнильну темряву, яка не була зовсім непроникною, бо її то тут, то там осяювали різнокольорові ліхтарі та гірлянди.

Раптом трамвай  спинився перед лісом. Я тут ніколи не бачив зупинку, але, певно ж, вона була, тільки я досі не звертав уваги. 

До салону повільно увійшла дивна жінка, схожа на циганку, хоч і не смаглява й не чорнява. Але щось у ній було таке, можливо, яскравий одяг і багато золотих прикрас. Вона рушила просто до мене, а тоді жестом показала, що хоче сісти поруч. 

Ото так, звідки вона мене знає? Може, й не знає, а просто хоче розвести на гроші, що вірогідніше всього. 

Я сягнув рукою в кишеню, де тримав гаманець і паспорт. Треба їй відразу заплатити, і тоді вона перестане до мене прискіпуватися…

З такою думкою я витягнув стогривневу купюру і простягнув її жінці. Думав, що вона зараз забере гроші, а на наступній зупинці вийде, і я залишуся сам…