"Щоб ти був вільним..."

Я швидко вдягнув куртку та вийшов з училища. За півгодини ми мали зустрітися з Іванкою в її улюбленій кав'ярні-кондитерській. Моя дівчина була ще та ласунка, і обожнювала цукерки, шоколад та тістечка. А ще квіти.

Тому я дорогою зайшов до квіткового магазину і вибрав букет ніжно-рожевих троянд. Продавчиня назвала ціну, яка мене дещо шокувала. Чому квіти завжди коштують так дорого? Адже вони недовговічні, кілька днів — і від них залишається тільки спогад… Правда, Іванка часом засушувала подаровані квіти, розкладаючи їх між сторінками книг. А потім показувала мені бліді пелюстки і нагадувала, коли я подарував їй ці квіти. Пам'ятала все, до найменших дрібниць. Але мені не дуже подобалося, що так само детально вона переповідала подробиці особистого життя своїх подруг: що їм подарували, скільки коштував подарунок і все таке. 

Тому, обираючи сюрприз для неї, я ніколи не розмінюваався на дріб'язок. Знав, що цілком імовірно — назавтра

Іванна з дівчатами будуть так само обговорювати мою щедрість і виносити вердикт, чи підходить їй така кандидатура, чи треба звернути увагу на більш перспективних кавалерів…

Тому букети і подарунки я вибирав особливо ретельно, міг тиждень заощаджувати на харчах, але вручити їй саме таку прикрасу чи парфуми, які вона хотіла. 

Йшов вулицею, розсіяно пробігаючи очима по вітринах, де вже блищали ялинкові вогні та миготіли різнобарвні гірлянди. Люди у ці передноворічні дні були всі, як один, заклопотані, з загадковими усмішками на обличчях — так, немов вони чекали, що от-от станеться якесь диво. Передчуття свята і для мене було більш хвилюючим і приємним, аніж саме свято. Бо коли свято все-таки надходило, в голові починали проскакувати зрадницькі думки, що от післязавтра на роботу, а далі знову та сама рутина, коли один день схожий на інший, немов дві краплі води…

***

Але ті дні, коли ми зустрічалися з Іванкою, були винятком з правил: не сірими і нудними, а сповненими барв і емоцій. Я був настільки прив'язаний до неї, що ледве витримував розлуку на два дні, коли мені доводилося їздити до села по чергову торбу продуктів. 

Іванка ж була місцева, хоч і з незаможної, багатодітної родини ( мати, батько і троє дітей жили у двокімнатній "хрущівці", фактично один в одного на головах). Вона завжди соромилася скромного достатку своєї родини і намагалася десь заробити грошей, щоб купити собі модний одяг та косметику.

Зараз Іванка підробляла кур'єром у якійсь фірмі, і мала прийти на побачення прямо з роботи. Вона нікуди не вступила після школи, заявляла, що всі ці дипломи "до одного місця", а головне — знайти хорошу роботу, потім же можна і заочно вивчитися. 

Останнім часом я був такої ж думки. Моє навчання йшло так собі, і палке бажання стати художником, яке супроводжувало мене ще з дитинства, не те, щоб зовсім зникло, але трохи поблякло під впливом викладачів, що особливо виділяли та нахвалювали тих учнів, які мали батьків із статками, або ж зі зв'язками. 

А я простий хлопець із села, мої батьки не бізнесмени та не керівники, мати —  продавець, а тато —  водій. Моє бажання стати художником родина зустріла стривоженим мовчанням. Було щось таке у їхніх поглядах: ніби вони сумнівалися у психічному здоров'ї єдиного нащадка. Ну добре, пішов би вчитися на юриста чи вчителя — то ж і спеціальність така, що не соромно розповісти знайомим, і син — поважна людина, до якої всі на "ви" звертаються. А художник? Що він робить? Стоїть на вулиці і свої картини продає, а їх ніхто не хоче брати? 

Я доводив, переконував, показував статті про найпопулярніші аукціони, де полотна продавалися за мільйони доларів. І з горем пополам вони змирилися, що син не такий, як усі. 

"О, мільйонер наш", — могла ляпнути мама в сімейній бесіді, і всі дружно сміялися, немов це був неабияк дотепний жарт. 

А я на початку вірив, що мені вдасться стати відомим художником, а потім зрозумів, що не все в цьому житті так просто. Тож почав заробляти на хліб більш простим способом — веб-дизайном. 

Так що міг дозволити час від часу повести дівчину в кіно чи на каток, або ж пригостити улюбленими тістечками, і квіти подарувати…

***

Коли увійшов до кав'ярні, Іванка уже сиділа за столиком. Дивно, вона завжди запізнювалася, а тут чомусь прийшла раніше. Чи це в мене годинник відстає? 

Я поглянув на свій мобільний, а потім на великий годинник на стіні — таки все правильно. 

Підійшов до дівчини, простягнув їй букет і поцілував у щічку. Вона чомусь була млявою, ніби сонною чи втомленою. 

— Привіт! Важкий був день? 

Іванна кивнула і відвела очі. Понюхала квіти:

— Дякую, дуже гарні, але не треба було…

— Як це "не треба"? — я усміхнувся. — Дівчатам потрібно дарувати квіти, щоб прикрашати їхнє життя. 

— Що, здав залік? Сяєш, як нова копійка! 

— Ага, здав… — я вирішив не вникати в деталі. — А сяю, бо радий тебе бачити. Тепер я вже вільний, можемо планувати зустріч Нового року. Давай у мене в общазі? Хлопці вже роз'їхалися, я сам. Накриємо стіл, підемо погуляємо до міської ялинки…

— В гуртожитку? Хм… — я побачив, що вона скептично усміхнулася. 

— Ну, можна зарулити у якийсь нічний клуб, — поспішив виправити ситуацію. Грошей має вистачити, недавно було хороше замовлення. На крайній випадок, розрахуюся кредиткою…

Поки ці думки пролітали в моїй голові, я збагнув, що Іванна сидить і якось дивно на мене дивиться. 

— Вибач, Дене, — раптом сказала вона, — але я нікуди не хочу з тобою іти. Я, власне, того й прийшла — сказати, що кохаю іншого хлопця. Щоб ти не будував якихось планів щодо нас із тобою, а міг бути вільним. І в святкуванні Нового року… і завжди…