Розділ 7

Наступного ранку я ледь прокидаюся. До від'їзду залишилося два дні. Іллі немає. Пара у вікні навпроти розпалася. Чомусь від цього так сумно, неначе трагедія сталася особисто зі мною. Відчуваю самотність і біль від розлуки. Вирішую сьогодні не шукати якесь особливе місце, а просто прогулятися вуличками Парижу. Відчути місцевий колорит. 

Дорогою вмикаю музику, одягаю навушники. Розглядаю старовинні будівлі. Купую сережки в магазинах, які знаходяться далеко від туристичних зон. Продавчиня навіть моєї найпростішої англійської не змогла зрозуміти. Тому ми спілкуємося жестами. Та з магазину я виходжу вже не просто Олесею, а володаркою кількох дуже оригінальних пар сережок. Одні зроблені у вигляді маленьких старовинних годинничків. Інші — кошиків з полуницею. 

Я намагаюся вдихнути Париж якнайглибше. Поглинути його й залишити десь усередині, в моєму серці. Запам'ятати сіре небо, зеленуватого кольору Сену, бруківку й асфальт. Запах теплої випічки, який з'являється на кожному розі. Ніколи не думала, що Париж — це не про жаб'ячі лапки, а про круасани, багети та гарячу каву. 

До готелю повертаюся рано. Вирішую попрацювати над Мартиним рукописом та і немає бажання гуляти. Я сама того не помітила, як Париж став асоціюватися у мене з Іллею. І без нього це місто ніби не працює більше. Вже в номері роблю собі бутерброди з сиром, який купила у невеличкому супермаркеті біля готелю, чай й сідаю працювати.

Кілька разів за вечір підіймаюся на стільчик. Та вікно навпроти залишається темним і холодним, ніби звідти зникло життя. Воно стало схоже на виїдене яйце — порожнє і крихке. 

Я ще трохи працюю над рукописом і лягаю спати. На душі в мене суміш дуже солодких вражень та емоцій від Парижу й гірких від усвідомлення, що скоро доведеться їхати.

Наступного дня коли спускаюся сходами вниз, там вже сидить Ілля. Мені здається чи я бачу сум і у його очах?

— В мене для тебе дещо є, — каже мені, коли виходимо на вулицю. Він порпається у своєму наплічнику й витягає кілька фотографій. Простягає мені. На них зображена я. Всюди я. На фоні Ейфелевої вежі й біля старовинної будівлі. А тут ми з ним сидимо на Марсовому полі й він обіймає мене. Я дивлюся у кадр, а він на мене. І скрізь я надзвичайно гарна. Ніби й не я зовсім.

— Це на мене хіба схоже? — Тихо питаю. Мій голос тремтить.

— Такою я тебе бачу.

Ще кілька фото біля Лувру та всередині нього. Як я розглядаю картини чи просто дивлюся кудись убік. І ще одне, де ми обоє дивимося у камеру.

— Згадуй мене, — каже з сумом. — Обов'язково напиши про нас роман, щоб його прочитав цілий світ.

Мої очі наповнюються сльозами. Це так зворушливо і гарно. І трохи сумно.

До кінця дня ми тиняємося вулицями, їмо морозиво. Відвідуємо вісімнадцятий округ заради площі Монмартр. Як до цього я намагалася поглинути Париж, тепер намагаюся зробити те саме з Іллею. Все запам'ятати, щоб він залишився зі мною назавжди. 

Чим ближче ми підходимо до готелю, тим менше розмовляємо. Між нами росте напруга. Врешті зупиняємося біля скляних дверей. 

— Я мушу йти, працювати над рукописом, — кажу тихо.

— А в мене починається зміна на рецепції. 

— Ну я тоді піду?

— Іди…

Цілую його в щоку й прямую до дверей. 

— Олесю… — лунає його голос позаду. — Чекатиму на твою книгу.

Я усміхаюся і плачу водночас. Повертаюся й цілую його. Без цього поцілунку Париж був би неповноцінний. Неповний. 

Потім біжу до номера. 

До пізньої ночі працюю над рукописом. Всі описи майже готові. Лишилися маленькі деталі, які я доопрацюю вже в Україні. 

Коли лягаю спати, думаю про Париж, Іллю і те, що вже завтра маю відлітати.

Пройшло два роки.

— Олесю, ми отримали згоду від видавництва у Франції на переклад твоєї книги французькою. Вони хочуть опублікувати її. 

— Справді? — Мені важко повірити в те, що чую. 

Після повернення з Парижу я чесно доопрацювала і віддала рукопис Марті. А далі, як і пообіцяла Іллі, продовжила писати свою книгу. Вона про ту пару у вікні. Щоправда, я змінила закінчення. Не люблю коли люди розходяться, а жінки плачуть. В тій книзі багато кохання, роздумів. І все це на фоні незмінного Парижу. 

На мою превелику радість книгу опублікували. І от пройшов час і її перекладають іншими мовами. Все це завдяки Іллі. Якби він не надихнув і не підтримав мене, хто знає, чи наважилася б я. Можливо ще багато років редагувала б чужі твори, не сміючи створити свій.

Пройшло ще небагато часу і я отримала власний примірник. Тримаю в руках той самий “Щоденник Парижанки”. На обкладинці зображена дівчина з кучерявим волоссям і хлопець з фотоапаратом. Відкриваю першу сторінку й пишу: 

— Все завдяки тобі. 

Олеся Руда

Потім беру мобільний телефон й набираю номер рецепції готелю “Petit Paris”, в якому зупинялася два роки тому.

— Пробачте, — кажу вже значно кращою англійською, ніж була тоді. — Чи працює ще у вас адміністратор Ілля? Мені потрібно передати для нього подарунок.

— Ні, він більше тут не працює. Але іноді влаштовує виставки своїх робіт у нашому готелі, — відповідає жінка на тому кінці.

— Якщо я надішлю для нього пакунок, ви зможете йому передати? Будь ласка.

— Так, звісно, — погоджується жінка. — Надсилайте. Ми передамо.

Я прощаюся й кладу слухавку. Ще раз дивлюся на книгу, яка скоро поїде у подорож до Парижу. Тихо їй заздрю. І раптом розумію, що у “Щоденника парижанки” мусить бути продовження. Друга частина. А це означає, що мені знову треба вирушати до Парижу. І немає сенсу відправляти книгу, бо я її можу віддати особисто. 

Всміхаюся сама собі і йду пакувати валізу.