Розділ 6

Ілля проводить мене аж до мого номера в готелі. Можливо в нього був запланований поцілунок. Та я з переляку швидко забігла до своєї кімнати й, помахавши на прощання рукою, закрила двері перед його носом. Потім сперлася спиною до них й притиснула руки до грудей. Що це було? Зі мною таке вперше. Соромно зізнатися, але у свої двадцять п'ять років я не дуже багато маю досвіду з чоловіками. Майже не маю, якщо чесно. 

Починаючи зі школи, більшість часу я вчилася й читала. Багато читала. Мріяла про принца, якого в реальному житті не могла знайти. І кожен хлопець, якого я зустрічала, не витримував конкуренції з тим вигаданим осяйним образом справжнього чоловіка з книжок. А потім я знайшла своє призначення бути редактором, а в перспективі й письменницею. Воно поєднувало в собі любов до створення нових історій і можливість постійно читати. Й для особистого життя взагалі не залишилося часу. 

Тож я не звикла ні до зізнань у симпатії, ні до уваги чоловіків взагалі. Хіба може таке бути, щоб я йому справді так сподобалася, як він сказав? Роблю кілька глибоких вдихів і видихів. Мій погляд падає на стільчик і я відразу підбігаю й стаю на нього. Фокус уваги зміщується з Іллі на пару у вікні навпроти. Та сьогодні жінка там сидить сама. На столі стоїть одна тарілка й келих з червоним вином. Жінка повільно пережовує кожен шматок й сумно дивиться на стіну. Зрештою починає плакати. Мені її дуже шкода. Ніби плаче її самотність і якась непотрібність. Зараз я її зовсім по-іншому сприймаю, ніж коли побачила вперше. Те, що тоді відчувалося як витонченість, зараз більше схоже на висушеність, безнадійність. Ніби всередині неї не залишилося нічого живого, лише порожня обгортка, форма, в якій нічого немає. Порожнеча.

Я тихо сходжу зі стільця. Умиваюся, перевдягаюся. Коли готуюся сідати працювати над рукописами, у кімнату стукають. На порозі топчеться Ілля з тацею, на якій лежать два круасани і яблуко. Окремо стоїть півлітрова пляшка води.

— Все, що зміг знайти в столовій, — каже винувато. — Пробач, що забрав вранці частину сніданку й змусив думати, що це натяк. Намагаюся загладити свою провину. 

Він ставить тацю на тумбочку й виходить з кімнати. Коли я закриваю двері, мої щоки знову починають горіти й спиною прокочується хвиля мурашок. 

Поки їм, весь час думаю про Іллю. Невже я йому справді подобаюся? Підходжу до дзеркала. Здивовано дивлюся на своє відображення. Зараз мені навіть здається, що я вродлива. Помічаю, що в мене великі очі. А волосся, хоч і кучеряве та пухнасте, але густе. Обертаюся навколо кілька разів. Взагалі-то я розумію, що сорок шостий розмір є середньою вагою. Але мені завжди здавалося, що через мій маленький зріст, виглядаю повненькою. Та на диво зараз я собі подобаюся. 

Щасливо усміхаюся своєму відображенню й сідаю за рукопис Марти. Знаходжу розділ про Лувр. Ще з годину пишу описи до різних зал і експонатів. До моєї “парижанки” руки не доходять і я засинаю. 

Вранці, коли спускаюся на сніданок, на мене там вже чекає Ілля. Він усміхається. Я аж завмираю від здивування — так сильно це не схоже на того Іллю, якого я вперше тут зустріла. Як тільки сідаю за стіл, він підсовує до мене круасани й плавлений сирок. Приносить каву.

— Сьогодні йдемо до Ейфелевої вежі. 

— Я не проти.

Після сніданку ми пішки йдемо до сьомого округу Парижа, де знаходиться те, заради чого люди сюди й приїздять. Ілля знову бере мене за руку.

— Як ти прийшла до професії редакторки? 

— Ну, я люблю читати з дитинства. І це чудова можливість займатися улюбленою справою і ще й гроші за це отримувати. 

— То ти знайшла своє призначення? — Питає з усмішкою.

— Взагалі-то… — вагаюся. — Моя мрія — видати власну книгу. Але за рукописами тої авторки, з якою я працюю, не встигаю писати своє.

— А про що б була ця книга?

— Про Париж, кохання в Парижі. Кохання в цілому і самотність.

— Ти обов'язково маєш її написати, — каже Ілля, хитаючи головою. — Що як це твоє призначення і твоя історія змінить чиєсь життя? Такі бажання і цілі не з'являються випадково. Ти маєш не сходити зі свого шляху.

— А якщо я погано пишу? Що як моя книга буде нікому не потрібною?

— Тоді перепишеш її заново і почнеш все з початку. 

Я задумуюся над його словами. Він тим часом вже тягне мене вперед і показує рукою на Ейфелеву вежу, яка видніється вдалечині. 

Ми гуляємо Марсовим полем, постійно натикаючись на натовпи туристів. Потім сидимо на травичці. Я зачаровано дивлюся на Ейфелеву вежу:

— Так от ти яка, — тихо шепочу.

Від думок мене відвертає звук клацання фотоапарата. Ілля фотографує мене. За звичкою відвертаюся.

— Подивися на мене, — він усміхається. — Давай сфотографуємося на згадку? 

Неохоче погоджуюся, пересилюю себе, бо також хочу мати пам'ять про нього. Відчуваю вдячність до Марти. Її рукописи фактично повністю написані мною, та вони дали мені можливість потрапити в Париж та зустріти Іллю. 

Ще кілька годин ми гуляємо. Тримаємося за руки. П'ємо каву з солодкими булочками в кафе, власниця якого — жіночка років шістдесяти подарувала нам від закладу два шматочки ванільного пирога. Вона одягнена у довгу жовту сукню. На шиї висить намисто, у вухах — яскраві сережки.  Її образ дуже елегантний і такий… паризький. Обов'язково використаю його у своїй книзі. Вона щось сказала мені французькою й усміхнулася. 

— Вона говорить, що ти дуже вродлива, — перекладає її слова Ілля. — І саме тому хоче пригостити тебе шматочком пирога.

— Merci, — кажу жінці, друге слово французькою, яке знаю після Bonjour.

Вона знову усміхається.  

Коли повертаємося до готелю, Ілля якийсь час тримає мене за руку й не дає піти.

— Ми завтра не зможемо побачитися, — каже з сумом. — Мушу працювати на весіллі. Але післязавтра обов'язково прийду знову. Тут буде моя зміна ввечері.

— А потім я поїду, — кажу тихо.

Він киває.