Розділ 5

Вранці я все ще сподіваюся, що то був жарт, бо не уявляю як проведу весь день з таким не вихованим і грубим типом. Та коли спускаюся сходами на перший поверх, розумію, що помилилася. Ілля вже сидить за столом. Одягнутий в джинси й худі та п’є каву. На шиї в нього висить фотоапарат. Вочевидь він ґрунтовно підготувався до нашої прогулянки. Побачивши мене, він махає мені рукою. Тож я не маю шансу прослизнути непоміченою до виходу з готелю. 

— То ти серйозно вирішив ходити зі мною Парижем? — питаю, коли підходжу до нього й сідаю за столик. Все ще сподіваюся, що це просто якась помилка або я неправильно його зрозуміла. 

— Ну я ж сказав учора, — говорить відсторонено. — І візьми собі кави, — він кивком голови показує на кавомашину.

Я зітхаю. Встаю з-за столу. Мабуть, думка про те, що він міг би взяти каву і мені, недоречна.

Коли повертаюся, застаю Іллю, який вже взяв до рук мій круасан.

— Ти ж не будеш? — Більше стверджує ніж запитує. — Ти напевно на якійсь дієті? 

Не чекаючи моєї відповіді, він відгризає половину круасана й запиває все це кавою. Від такого нахабства в мене перехоплює подих. Мало того, що він забрав частину мого сніданку, так ще й натякнув, що я маю зайву вагу?

— Оце бери, — підсовує до мене йогурт. — І давай швидше. Йдемо до Лувру, а там черга на сотню людей вже стоїть. Мінімум. 

Хмурюся. До такого я не була готовою. Так все гарно починалося. Париж, прогулянки. І тут на тобі. Мовчки їм йогурт і думаю, як від нього відкараскатися. Коли переходжу до кави, Ілля підіймається на ноги. 

— Доп'єш по дорозі. Нам треба поспішати.

— Я не хочу по дорозі, — пробую відмовитися.

— Тоді спати менше треба було. 

Не встигаю й кліпнути, як опиняюся на вулиці з паперовою чашкою кави в руках. 

Я мимохідь зиркаю на вікно третього поверху, де живе пара без любові. Та Ілля вже тягне мене далі. 

— То ти просто погуляти приїхала? — питає, коли ми йдемо вулицею.

Я киваю.

— А чому сама? Не з подружкою? Дивно це якось.

— Я редакторка і зараз правлю книгу однієї відомої в Україні письменниці, — не знати навіщо вирішую сказати правду. — І для цього мені треба було побачити Париж наживо. Для точності описів.

— Ого, яка класна робота, — Ілля присвистує. — То ти по всьому світу катаєшся?

— На жаль, ні, — викидаю паперовий стаканчик у відро для сміття. — Це мій перший раз за кордоном. А ти переїхав до Парижу працювати? 

— Я навчаюся на фотографа, — він показує пальцем на фотоапарат в нього на шиї, — і паралельно працюю в готелі. Ще роблю фото на замовлення з різних заходів. Цим також заробляю. Але мрію в майбутньому робити свої фото виставки. Можливо колись відкрию власну студію. 

Він підносить камеру до очей так, ніби збирається мене сфотографувати. 

— А ти маєш гарний вигляд у кадрі. Як буде бажання, можемо влаштувати тобі окрему фотосесію.

— Ага, — відводжу погляд. Думаю про те, що з моїми зовнішніми даними й зайвою вагою мені якраз треба бути зіркою фотосесії. 

— Ти чого? — Він хмуриться. — Не віриш, що я можу зробити гарні фотографії?

— Думаю, що ти можеш знайти кращу модель.

Він задумується, а ми прямуємо далі. 

На метро добираємося до першого округу і йдемо пішки до Лувру. Коли підходимо ближче, мені стає погано від довгої черги попереду. Здається Ілля мав рацію, коли поспішав. Краще б я прокинулася в шість ранку і прийшла сюди раніше, ніж стояти тут годинами в черзі. 

Проте Лувр згадується в книзі Марти. Тож стоїмо далі. Сьогодні одягнула зелену футболку з намальованим Лувром. Я підготувалася. Є ще футболка з написом “Я люблю Париж”. Її я також обов'язково надягну.

Черга рухається повільно. Ілля береться за фотоапарат. Починає фотографувати людей навколо, скляну вежу Лувра. Потім повертається до мене. Я секунду дивлюся в камеру й відвертаюся. Не люблю себе на фотографіях. Часто виходжу товстою, розпливчастою. Моє волосся, навіть якщо я вкладаю його у зачіску, на фотографіях чомусь пухнасте й схоже на хвіст білки. Ще й стирчить у різні боки. В мене обов'язково або якась дурна поза, коли руки чи ноги наче не рідні, або висять складки жиру на животі. А може я така в житті і є й не треба звинувачувати в цьому камеру. Та в будь-якому випадку, ненавиджу фотографуватися. 

Ілля обходить мене з іншого боку й знову наставляє фотоапарат.

— Припини, — закриваю своє обличчя рукою. — Я не хочу, чуєш?

Він секунду дивиться на мене. Потім киває:

— Без проблем. Як не хочеш, не змушуватиму.

Черга закінчується й нас пускають всередину. Я завмираю. Забуваю про всі свої комплекси й погані думки, бо попереду Лувр. Чи думала я коли-небудь, що зможу потрапити сюди? Аж ніяк. Але зараз я тут.

Ми переходимо з однієї зали до іншої. Ілля показує на різні предмети музею й читає, що там написано. Перекладає для мене. Кілька разів фотографує, але запевняє, що в кадрі був лише експонат, без мене. Я йому не вірю. 

Він багато розповідає про історію Франції. А також про картини, якими вкриті стіни однієї з зал. Ми здалеку дивимося на “Мону Лізу”, до якої підібратися взагалі немає можливості. 

— Хіба як я вб’ю кілька десятків туристів і охорону, — жартує Ілля. 

Ловлю себе на думці, що він виявляється розумний і освічений, а не просто зарозуміле хамло, як я думала про нього вранці.

Так минає майже цілий день. Втомлені, але щасливі, ми нарешті виходимо з Лувру. На годиннику дев'ята вечора. Прямуємо до метро.

— Олесю, — раптом запитує Ілля. — Ти сказала що я маю знайти кращу модель. Чому?

— А це так важко зрозуміти? — Кажу з сарказмом. — Я не фотогенічна й маю зайву вагу. Ти сам забрав в мене вранці сніданок й натякнув, що мені треба худнути.

— Я? — Щиро здивувався Ілля. — Я мав на увазі, що всі дівчата все одно худнуть чи на здоровому харчуванні помішані в не залежності від ваги.

— Ти поводився грубо хіба не тому, що вважаєш мене недостатньо привабливою?