Розділ 4

Цілий день гуляю Парижем. Я вже розібралася з гугл картою й більш-менш орієнтуюся в місті. Прогулююся вузенькими атмосферними вуличками, густо всіяними кафешками та, як не дивно, людьми. Враження, що ніхто не працює. Час від часу зупиняюся й роблю маленькі описи того, що бачу в телефоні. Двічі купую випічку в кафешках, але завжди з собою, щоб не витрачати час даремно. Париж, здається, не те місце, де можна подумати про здорове харчування й схуднути. Випічка продається всюди, куди не глянь.  

Нарешті доходжу до Нотр-Даму. Якийсь час дивлюся на нього на відстані. Намагаюся пропустити через себе це відчуття величності й стародавності. Знову роблю помітки в телефоні. Чи буду я це описувати в “Щоденнику парижанки” ще не знаю, але для Мартиного рукопису ці описи точно знадобляться. Те саме роблю всередині. Повільно обходжу кожну колону. Дивлюся на високу стелю. Відчуваю себе малюсінькою дюймовочкою на фоні цієї споруди. 

Для письменниці важливо вміти передавати глибину емоцій, відчуттів, атмосфери. Тож я не поспішаю. Не так принципово встигнути відвідати всі архітектурні пам'ятки та визначні місця, як якість і глибина кожного такого візиту. Після Нотр-Даму знову просто ходжу вуличками Парижу. Розмірковую над тим, як би було чудово, якби я гуляла тут не сама, а з хлопцем. Та не можу навіть згадати точно, коли востаннє була на побаченні. Пригадую дівчат з тік току, які розказують, що треба лише захотіти, правильно мислити й уявляти. І тоді в житті з'явиться красивий, успішний, багатий і люблячий чоловік. Скільки я про таке не мріяла, ні разу не збувалося. 

Хоча якщо бути з собою чесною, я більше переживаю за можливість публікації книги. Мрію про тиражі в сотні тисяч екземплярів. Переклади моїх книг на десятки мов за кордоном. А чоловіки це так… Непомітно за роздумами підходжу до готелю. На вулиці сутеніє. Знову дивлюся у вікно з трояндами. Там вже світиться. Мені не терпиться підійнятися у номер й підглянути, дізнатися що там у них. Побачити власників помешкання врешті-решт. 

Прискорюю крок. Заходжу до готелю й відразу направляюся до сходів. 

— Агов, Руда, — лунає з-за стійки. 

Таке зневажливе звертання.

— Руда? — Гнівно зиркаю на Іллю. 

— Ну це ж твоє прізвище, — каже він з посмішкою. Здається його взагалі не хвилює моя реакція на його слова. — Ти не снідала, то я забрав для тебе твій сніданок. Ти можеш цим повечеряти. 

Він витягує пакет з-за стійки й простягає мені, поки я дивлюся з відкритим від здивування ротом на нього.

— Париж не дешеве задоволення, — він ніби пояснює свій вчинок. 

— Дякую, — беру пакет й прямую до свого номера. 

Ну треба ж. До чого цей жест я не знаю. Та я тільки згадала, що забула зайти до супермаркету і якби не цей пакунок з їжею, залишилася б голодною. 

Зайшовши в номер, відразу біжу до стільчика. Стаю на нього й уважно дивлюся на протилежне вікно. Світло дозволяє побачити, як і минулого разу, стіл і букет троянд. Але зараз кімната не порожня. За столом сидять двоє. Я напружуюся. Притискаюся лобом до скла. Жінка й чоловік. Кожен тримає келих червоного вина. Тарілки з їжею стоять перед ними. Я розчаровано підіймаю брови, бо вони не розмовляють і навіть не дивляться одне на одного. Їхні погляди направлені на екрани телефонів. Жінка уважно щось розглядає й час від часу проводить пальцем по екрану. Мабуть, скролить стрічку в якійсь із соц мереж. Чоловік хмуриться. Мабуть, читає щось про криптовалюту або політику. 

Затамовую подих. Розглядаю прискіпливо жінку — струнка, витончена. Я так собі її й уявляла. Одягнена у синю сукню на бретельках. Волосся заколоте назад й відкриває тонку, наче у лебедя, шию. Чоловік в окулярах, коротко стрижений, в білій сорочці. Вони мають бути досить багаті, раз одягнені за домашньою вечерею так офіційно. Не можу цього довести, але так мені здається. Коли жінка встає й забирає посуд зі столу, а чоловік наливає собі ще вина й продовжує дивитися на екран телефону, я розчаровано зітхаю. Невже там немає любові? Це схоже на звичку. Чи може вони навіть близькі до розлучення? Але ж це Париж. Так не має бути.

Сміюся зі своєї наївності. До чого тут Париж. Хто вигадав, що це місто кохання? Люди всюди розлучаються, зраджують та страждають. Тільки от якщо навіть у Парижі немає кохання, то де ж воно? Приходить на думку, що як любов не залежить від місця перебування, то вона має бути всередині. 

Я злізаю зі стільчика, беру лептоп й сідаю на ліжко. Відкриваю свій “Щоденник парижанки”. Записую думку про те, що кохання живе всередині кожного з нас, а не в Парижі. Тягнуся до пакунка з їжею. Там два круасани, вершки, кілька шоколадних батончиків, йогурти й плавлені сирочки. Усміхаюся про себе. Дивно. З чого б така турбота від такого черствого й невихованого хлопця? Припускаю, що якби на рецепції був француз, то було б краще. Я б з ним познайомилася. Можливо ми спілкувалися б англійською. Кілька слів і виразів я знаю. Та все ж подумки дякую Іллі за вечерю. 

Записавши ще кілька розумних думок до “парижанки” й відповівши на повідомлення від Марти, беруся за її рукопис. Намагаюся розплавити його пласкі форми, вдихнути життя, додати почуттів. Хочу, щоб читач подумки опинився тут, де я зараз. Щоб його поглинув Париж так само як і мене. Щоб кожен, хто візьме майбутню книгу до рук, відчував себе учасником процесу. Зрештою помічаю, що починаю дописувати свої ідеї для “щоденника парижанки” в рукопис Марти. Та не можу зупинитися. Хоча і розумію, що всі мої думки, всі правки, будуть її власністю і я не зможу їх використати для себе. 

Я так занурююся в процес редагування, що коли врешті чую, що до кімнати стукають, перелякано зіскакую з ліжка. Мені перехоплює подих. Несміливо підходжу до дверей й різко відчиняю їх. На порозі стоїть Ілля. Не розумію, що він тут забув. Хлопець дивиться на мене зі спокійною усмішкою. Ніби він і має стояти на порозі моєї кімнати пізно ввечері.

— Щось сталося? — Перериваю мовчанку.

— У мене завтра вихідний, — каже, ніби це має все пояснити.