Розділ 3

— То звідки ти знаєш українську? — питаю біля стійки на рецепції. 

— Ну а ти як думаєш? Бо я сам з України. Працюю тут тимчасово.

Він втуплюється поглядом в екран комп'ютера, де щось старанно перевіряє. Нарешті встає на ноги й дивиться на мене. 

— Ну що, Олеся Віталіївна Руда, ваш номер готовий до заселення. 

Простягає мені ключі від номера 313 й пальцем вказує на ліфт.

— Третій поверх, наліво. 

Беру ключі. Опускаю погляд на його бейджик, але не можу прочитати французькою.

— Я Ілля, — каже похмуро. — Якщо щось буде потрібно, то дзвони на рецепцію, але вже вранці. Бо ми також люди й спимо вночі.

— Як скажеш, — мене вражає його грубість. Цікаво, якби я була високою, стрункою і тендітною красунею, чи поводився б він інакше? 

Беру валізу й тягну її до ліфта. Благо, що в такому готелі, де всього три поверхи, таки є ліфт. 

Коли нарешті підіймаюся до кімнати — сідаю на ліжко й видихаю. Я в Парижі. Таки дісталася сюди. Це моя перша подорож і пригода за все життя. Вмить забуваю про всі свої страхи й тривогу. Озираюся. Моя покійна бабця сказала б, що мене поселили на горищі. І хай так, якщо це горище в Парижі. 

А всьому виною моя скромність. Треба було замовляти номер дорожче і комфортніше, Марта все одно б його оплатила. Та мені було соромно так зробити. Натомість вибрала найдешевший та ще й зі знижкою. Почуваюся незручно, що за її гроші подорожую, хоч вона і виставляє фактично мною написані романи за свої. 

Підхоплююся з ліжка, беру стільчик й стаю на нього, щоб дотягнутися до вікна. Вглядаюся у вікна дому, який розташований навпроти готелю. Яскраво освітлена кімната дає можливість розгледіти книжкову полицю, диван і букет троянд на столі біля вікна. Уявляю, як зараз вечеряти вийде подружня пара. Вони візьмуть у руки по келиху вина. Їстимуть, закохано дивлячись в очі одне одному. Потім танцюватимуть під якусь романтичну музику й всю ніч займатимуться коханням. Бо це місто закоханих, тут по-іншому не може бути. 

Мій стілець похитнувся і я ледь не впала. Омана зійшла і я знову побачила лише порожню вітальню. Швидко стаю на підлогу й біжу до валізи. Дістаю свій лептоп. Такі ідеї записувати треба. У мене з'являється натхнення і я вирішую, що сьогодні замість рукопису Марти, попрацюю трохи над своїм.  

Відкриваю новий документ у ворді. У гарному романі найголовніше — це заголовок. Але важко влучити з цим, якщо ще немає твору. Тож назву поки що “Щоденник парижанки”, а там подивимося. Я знову повертаю голову до вікна, через яке видніється на небі повний, блідого жовтого кольору, місяць. Господи, як це романтично. Прогулянка під місяцем у Парижі, побачення, чоловіки, які просто сліпнуть від жіночої краси й готові кинути їм під ноги цілий світ. Як от Анжеліка. Так, я уявляю саме її. Вродлива, чуттєва жінка, красою якої захоплювалися найвпливовіші чоловіки Франції й навіть сам король. О, Париж, Париж…

Повертаюся до свого рукопису. Перше, що описую — це місяць і вітальню, а ще грубого адміністратора на рецепції. Поки що це все на сьогодні. Розкладаю свої речі у шафу й лягаю спати. Забираюся під ковдру не дивлячись на літо. Скручуюся в калачик. Закриваю очі. Я уявляю, що це я вечеряю в тій вітальні — висока, струнка, в блискучій сукні з відкритою спиною і глибоким декольте. Моє волосся пофарбоване в рудий колір, бо на мою думку руді жінки найчуттєвіші. Навпроти мене сидить за столом красивий чоловік у костюмі. Він підіймає келих й каже, що все життя мріяв зустріти таку як я. Що я найсексуальніша і найвитонченіша жінка з усіх, кого він знає. Потім чоловік нахиляється й цілує мою руку. Довго тримає губи притиснутими до шкіри. Й коли врешті підіймає голову, я бачу перед собою Іллю — того самого неприємного типа з рецепції. З жахом дивлюся на нього кілька секунд. Раптом його обличчя починає сяяти. І те сяйво кожної миті стає все яскравішим і яскравішим, поки не засліплює мені очі. Я тру руками повіки й врешті… прокидаюся.

Кілька секунд озираюся. Потім тихенько верещу, стискаю кулачки й сідаю у ліжку, бо згадую, що я таки в Парижі. Крізь вікно, яке я забула закрити на ніч віконницями, пробивається яскраве сонце, яке і засліплює мені очі. Зіскакую з ліжка й стаю на стільчик. Виглядаю у вікно. Місто вже давно прокинулося. Внизу чутно шум автомобілів, що проїжджають, й людей, які поспішають на роботу. У вікнах навпроти нічого не відбувається. Зіскакую на підлогу. Кожна хвилина тут має величезну цінність. 

Тож я приймаю душ, одягаюся в зручні джинси й рожеву футболку з зображенням Ейфелевої вежі (так, я підготувалася заздалегідь), беру окуляри від сонця і маленьку сумку через плече з усім необхідним, виходжу з кімнати й спускаюся спіральними сходами вниз. Це ж треба було такі зробити. Поки дійшла до першого поверху, в мене вже крутиться голова. Поспішаю на вихід. По плану сьогодні відвідати Нотр-Дам де Парі у четвертому окрузі, до якого я збираюся дістатися пішки з п'ятого округу, де знаходиться мій готель. Тож на сніданок часу немає.

— Агов, Руда, — лунає позаду голос Іллі, коли я вже беруся за ручку скляних дверей, що ведуть на вулицю. — Снідати що не будеш?

Мене сіпає від його нахабства. Та я нікому не дам зруйнувати мої враження від Парижу. Тож вирішую його ігнорувати й просто йду далі.

Коли виходжу, відразу підіймаю голову й знову дивлюся на вікно, розташоване навпроти моєї кімнати. І хоча знизу нічого не видно, саме та кімната приваблює мене й пробуджує уяву. 

Спускаюся вниз вулицею. Спочатку старовинні будівлі, дорога, люди — все нагадує мені Київ. А точніше Поділ. Потім, коли з'являється бруківка — це вже більше схоже на Львів. Чомусь немає відчуття, що знаходжуся в іншій країні. Ніби все як звичайно тільки навпаки до мене додому завезли інших людей. 

Чула багато разів, що туриста можна впізнати через те, що він постійно крутить головою в усі боки. Впевнена, що по мені сто відсотково видно, що я туристка, бо в мене вже шия болить озиратися і все розглядати. У шлунку бурчить. Згадую, що нічого не їла зранку. Помічаю невеличкий заклад “Café du Coin”. Мабуть, кав'ярня, бо пахне свіжою випічкою. У шлунку бурчить ще голосніше. Поспішаю туди.