Розділ 2

Я прокинулася о п'ятій ранку. Не змогла більше спати, знаючи що сьогодні відбудеться моя перша поїздка за кордон. Подумки дякую собі, що рік тому зробила закордонний паспорт. Про всілякий випадок, хоча була впевнена, що даремно витратила гроші й до пенсії він мені точно не знадобиться. Відразу після дзвінка Марти я оформила собі страхування і спеціальний дозвіл, замовила квитки. І от тепер шалено хвилююся. А що як у літаку в мене станеться напад паніки? Соромно буде… Я ж ніколи не літала й не знаю, як реагуватиму. Пам'ятаю як колись з батьками зайшла на теплохід, який проводив оглядову екскурсію по Дніпру. Тоді якась дівчинка злякалася й почала кричати, що ми всі потонемо й помремо. Вона плакала і просилася вийти на берег. Видовище так собі. Не хотілося б так осоромитися. 

Все. Не можу більше лежати. Вмикаю світло. Біля ліжка вже стоїть зібрана валіза. В черговий раз вирішую перевірити її вміст. Потім переглядаю документи, роздруківку заброньованого готельного номера в Парижі, карту міста з вказаними на них округами. Це дуже важливо, бо можна випадково заблукати й опинитися в небезпечному окрузі, де проживають торгівці забороненими речовинами чи люди з кримінальними схильностями. Лептоп з рукописом Марти також вже спакований. Все на місці. Полегшено зітхаю, неначе за останні два дні не перевірила разів з п'ять цю кляту валізу. 

В черговий раз закриваю її і йду на кухню пити каву. Дістаю з холодильника три сирні тістечка з вишневою начинкою. По черзі проковтую. Кожне таке ніжне й тане у роті. Їм багато солодкого, коли нервую. На годиннику вже шоста ранку. Час збиратися. Швидко приймаю душ, одягаюся й відношу до сусідки свого кота. Потім хапаю валізу, яку навіщось перевіряю ще раз, і виходжу з квартири. 

За наступні три години я встигаю пройти реєстрацію на рейс, контроль безпеки та паспортний контроль. І от нарешті сиджу у літаку. Все ніби в тумані. Мене накриває панічний страх польоту і того, що з моїм тілом може статися щось неочікуване. Водночас переповнює радість від думки, що я побачу Париж. Той самий Париж. Подумати тільки. Моє серце шалено калатає. Важко дихати. Закриваю очі, хапаюся руками за бильця. Намагаюся дихати рівно й рахую про себе до десяти.

За три з половиною години до мене двічі підходить стюардеса, щоб спитати чи все гаразд. Підозрюю, що обличчя в мене до біса перелякане, раз вона думає, що мені потрібна допомога. 

— Чи немає у вас валеріанки, — прошу, коли вона знову підходить. Стюардеса приносить мені її з водичкою. Поводиться дуже привітно і ввічливо. Від чого паніка трохи спадає. І коли мені здається, що я вже звикла до польоту, ми прибуваємо до Парижу. 

Коли сиділа за комп'ютером у квартирі, мені здавалося, що я все на світі віддам за можливість подорожувати. Мабуть, разів двадцять передивлялася фільм “Роман з каменем” про письменницю, яка випадково опиняється втягнутою у вир пригод, подорожей і пошуку скарбу. Відчувала шалене захоплення й мріяла, що колись моє життя стане таким же цікавим і динамічним, як життя головної героїні. Однак в реальності все відбувається інакше. Будь-яка спроба вилізти за звичні рамки зазвичай приносить дискомфорт. І чим товщі й непохитніші ці рамки, тим більший дискомфорт, який відчуває людина. 

Стоячи в аеропорті Шарль-де-Голль і не знаючи нічого французькою крім “Бонжур” і “Мерсі”, я відчуваю неспокій. Вирішую слідувати за натовпом і врешті виходжу до поїзда RER. Поки їду, мені здається, що у вагоні на мене витріщаються люди. Забиваюся в куток, уважно стежачи за лініями поїзда в інтернеті. Життєво важливо не пропустити пересадку, бо якщо цього не зробити, поїзд завезе мене в один з найнебезпечніших районів міста.

Я виходжу з метро десь поруч з готелем, де забронювала номер. Знову дістаю телефон. Вже одинадцята година вечора. Намагаюся знайти на карті готель. Кривлюся. Тут смердить. А чого я власне хотіла? Щоб кожна вулиця Парижа пахла парфумами шанель? Помічаю якогось чоловіка вдалечині, який рухається в мою сторону. Стає трохи страшно і я прискорюю крок. Ще з пів години кружляю вулицями й здається вже вкотре проходжу повз ті самі будинки. 

Врешті помічаю маленьку, непримітну, сховану між яскравими вивісками супермаркету і ще якоїсь установи, табличку “Petit Paris” й видихаю з полегшенням. Судячи з роздруківки, це місце і буде моєю домівкою на наступні кілька днів. Тягну за ручку скляні двері до себе, але вони закриті. Не може бути, щоб вже було зачинено. У відчаї натискаю на дзвінок. Ніякої реакції. В бронюванні не було сказано, що заселення має бути до якогось часу. Зараз пів на дванадцяту і я у відчаї. На вулиці вже досить прохолодно, не дивлячись на літо. Міста я не знаю. Куди мені йти поночі, якщо не відкриють?

Дякувати Богу двері відчиняються. На порозі з'являється хлопець років двадцяти семи. Такими французів я й уявляла — коротке біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Він дивиться на мене з очікуванням.

— Я забронювала номер, — кажу й простягаю йому роздруківку. Хлопець проглядає її, потім підіймає очі й продовжує мовчки дивиться на мене. От трясця. Він же не розуміє українську. — Do you speak english? — Навіщось майже кричу. Ще дивніше мені від того, що англійської я особливо не знаю, але сподіваюся, що він мені відповість. — I’ve booked a room here.

Він здивовано підіймає брови й так само мовчки та вже з посмішкою дивиться на мене. Ну звісно. Який там інгліш. Я майже плачу. Хлопець то француз. Згадую всі ті історії, якими мене жахали до переїзду. Що французи ненавидять англомовних і ображаються, якщо туристи не вчать хоча б кілька слів французькою. Одна дівчинка лякала мене тим, що в кав'ярнях плюють в каву, якщо говориш до персоналу англійською. 

У відчаї притискаю руки до грудей, тягну валізу за собою й сідаю на сходинку. Мабуть, доведеться ночувати на вулиці.

— Не сідай на сходи, — лунає позаду мене голос. — Одне місце застудиш. Я озираюся й бачу того самого хлопця. 

— Ти розмовляєш українською? — Дивлюся на нього ошелешено.