Розділ 1

Я завжди мріяла подорожувати. Мене приваблювала романтика готелів з одноразовими шампунями та змінними краєвидами за вікном. Поїзди, що заспокійливо гуркотять і в яких провідниця приносить чай у склянці з залізною підставкою й цукор у кубиках. Хотіла відвідати Францію, той самий Париж, який треба побачити хоч раз до того, як померти. Уявляла як прогулюватимуся там вулицями у довгій вечірній сукні з відкритою спиною, яка ідеально ляже на мої витончені форми. 

Хоча кого я обманюю. Мені до витончених форм, як до Києва рачки. На зріст 160 сантиметрів. Сорок шостий розмір одягу. Той самий мідл сайз, який обговорюють в тік тоці та влаштовують челенджи як краще одягатися, щоб виглядати худішою. Пухнасте кучеряве темне волосся, яке я лінуюся вирівнювати й кирпатий ніс. Та у своїх мріях я — витончена худорлява дівчина з рудим випрямленим волоссям. Саме так — з рудим. Адже і прізвище в мене відповідне Руда, Олеся Руда. 

Після Франції я б рвонула до Німеччини на Октобер фест, де варять найкраще пиво в пивоварнях, яким понад сто років. Поїхала б до Іспанії, де море, понад триста сонячних днів на рік, оливки та гарячі іспанці. Обов'язково потрапила б до Греції, з чудовими пляжами білого кольору та бірюзовою водою. Само собою з'їздила б до Індії та Японії за колоритом. А ще було б непогано потрапити до Америки, де маленький Маколей Калкін хоробро відбивається від бандитів у величезному будинку сам удома… Та найбільшою мрією завжди було стати відомою письменницею і писати книги, які обговорюватимуть у всьому світі.

Раніше думала, що моє життя буде сповнене романтики й пригод, які я описуватиму в книжках. Натомість сиджу цілими днями у маленькій однокімнатній квартирці й редагую текст для однієї багатої, але дуже поганої авторки — Марти Рубінової. Саме завдяки моїй праці, вона отримує сотні тисяч проданих екземплярів щорічно та схвальні відгуки. Лише я знаю, що в тих книжках більше мого тексту, ніж її. Та мушу продовжувати це робити, щоб оплачувати рахунки та купувати їжу. А роботи вона підкидує мені так багато, що на свій рукопис майже не залишається часу. Іноді дивлюся на її книжки в магазині й мрію, що колись на одній з полиць стоятиме мій роман.

Та повернімося до реальності. Я вмикаю лептоп, відкриваю гугл-документ, посилання на який Марта прислала мені поштою, й відкушую шматок булочки з корицею, яку заздалегідь поклала собі на блюдце. Роблю ковток чорної кави. Ну що поїхали? 

Ледь чутно підсміююся й підпираю щоку рукою. Назва роману “Мій французький шпигун”. Вірогідно Марта на фільми про Джеймса Бонда переключилася. Минулого разу її захопленням була сага “Сутінки”. Тоді мені кілька місяців довелося редагувати напрочуд пласку й не цікаву історію про поселення вампірів серед людей, яка в результаті моєї роботи, скажу без зайвої скромності, стала майже шедевром. Тепер от це. 

Мій телефон вібрує. Відхиляюся від монітора, щоб глянути хто там. Про вовка промовка. 

— Олесю, доброго раночку, — дзеленчить неначе дзвіночок просвітлений голос Марти. — Ти вже бачила мій рукопис? Ця чудова ідея прийшла мені уві сні. Після того як я весь вечір медитувала й очищала свідомість. 

— Е-е-е, лише назву. Ще не читала.

— Там про Францію, Париж і французького красеня шпигуна.

— Я це з назви зрозуміла, — усміхаюся.

— У мене до тебе прохання. Ти ж знаєш, що описи — не найсильніше моє вміння у письменництві…  

Про себе думаю, що не тільки описи, але мовчу. 

— Можеш зробити атмосферне зображення Парижу, закладів і перевірити розташування деяких об’єктів архітектури?

— Але ж я там ніколи не була. Такі речі краще робити автору, — заперечую. — Особливо такому успішному. Ти ж можеш полетіти туди. Навіть найняти гіда. Відчути запахи, сенси, настрій людей, середовище, клімат… Подивитися врешті на відому Ейфелеву вежу.

Марта зітхає.

— Наступні два тижні у мене ретрит з йоги у Швейцарії. Великий майстер буде працювати з очищенням моєї свідомості та підняттям вібрацій. Я на цей захід рік чекала. Тож не можу пропустити. А рукопис має бути за три тижні вже дописаним і відправленим у видавництво… Олесічка, — її голос став звучати підозріливо солодко. — А в мене ідея. Чому б ТОБІ не полетіти до Парижу? Оглянути там все й підкоригувати мої описи в книзі?

Я ошелешено мовчу. На мить озираюся. Дійсно, чого б його не полетіти до Парижу? Як мені самій ця геніальна ідея не спала на думку? Зупиняю погляд на жовтих шпалерах, які вицвіли й поблякли від свого довгого віку. Потім дивлюся на крісло зі слідами кігтів мого кота, та на старий лептоп, який купувала років десять тому. Я ж туди не літаю тільки тому, що мені дуже подобається сидіти у квартирі, разом з котом Васею, і редагувати її рукописи.  

— Я все оплачу, Сонечко, — каже Марта, ніби почувши мої думки. — Це будуть твої робочі витрати. Забронюй собі квитки й кілька днів проведи в Парижі в тих місцях, які я згадувала в рукописі. З тебе лише чеки на витрати, бо мушу показати їх моєму бухгалтеру. Звісно, що за редагування я заплачу окремо. Згода?

— Згода, — кажу автоматично. 

Ми прощаємося. Ще кілька секунд дивлюся на стіну. Невже я справді їду до Парижу? Не можу повірити. Нервово запихаю до рота залишки булочки з корицею й роблю ще один ковток кави. Наступної миті мій телефон дзеленькає, повідомляючи, що на мою картку надійшла сума грошей, від якої в мене очі вилазять на лоб. І мені доводиться повірити, що все це відбувається насправді.