Розділ 19

НІКОЛА

— Ні! Пустіть, сказав же!

Я кричав якомога голосніше і намагався відкинути руки Теренса і Марка, але вони надто міцно тримали мене з усіх боків, і не дозволяли звільнитися бодай трішки, доки ми не поїхали.

— Нікола! Заспокойся!

— Яке в біса заспокойся! Ви залишили її там! Одну!

— Нікола, послухай мене. — Теренс змусив мене подивитися на нього. — Почни знову мислити раціонально і довірся їй! Вона просила, щоб ми їй довірилися. Значить усе буде гаразд, з нею все буде добре.

Мислити раціонально? Він серйозно? Як я можу хоч щось робити, коли вона... Вона там, із ним, і...

Довіритися. Мені потрібно довіритися їй.

Я завжди довірявся, вірив і не сумнівався в ній. Але це інше. Зовсім інше...

Я з великими труднощами зібрав усі свої емоції та думки й заплющив очі, закинувши голову назад.

Ми їхали двома машинами. Марк, Джек, Алан і Теренс поїхали разом. Ми ж із Діланом, Філом і Алексом сіли до Еріка.

Ерік — колишній перегонник і давній друг Алана. Нині ж він вважається померлим через випадок на перегонах, півтора року тому. Його машину за десять хвилин до початку заїзду "підлатали", тим самим спричинивши аварію. Усі думають, що він загинув, але насправді він переховувався зі мною. Тоді ми й познайомилися.

Ми обидва вважаємо, що це підлаштував Бастер. Та що там вважаємо, ми впевнені. Цьому покидьку забракло смерті Бернара Паркера, батька Еріка, і він вирішив все-таки ще більше відігратися на синові.

Ерік з радістю погодився на будь-яку дію, якщо це погубить Бастера. Він любив свого батька, навіть якщо тоді був зовсім малий. І упустити можливість помститися просто не міг.

— Ніхто не хоче прояснити, якого хріна в нас з'явився ще один живий мрець? — Запитав Джек.

— Я не помер, ідіоте. — Еріку не подобається, все що з ним сталося, і так само те, що його вважають мертвим.

— Поговоримо про це пізніше. Алекс, скільки залишилося?

— Нік, я можу лише припускати, що вибухів буде кілька через утримання на заводі. Й

— Скільки?

— П'ятнадцять секунд.

— Матір вашу, де вона? — Я знову почав кричати.

Ми вже їхали по самому мосту. Імовірність того, що вибух дістане до нас була невелика. Але вона ще не з'явилася. У неї ризик може бути максимальним.

— Ніку, — голос Алекса був стривожений.

— Що?

Моє серце вже ламало мої ребра від сили удару.

— П'ять. Чотири. — Алекс почав відраховувати, і мені різко дуже стало погано. — Три. Два. Один...

Одразу ж після закінчення відліку, ззаду почувся сильний вибух. Ерік додав швидкості, якби міг. Але ми вже й так їхали на максимальній.

Ті хто міг, обернувся назад. Будівля вибухнула і сам вибух був меншим, ніж я очікував. Але через кілька секунд він повторився, тільки був набагато сильнішим. Ми вже були на середині мосту, а сам вибух вкрив увесь острів, але не дістався до нас, а тільки трохи дістав до мосту.

Я нічого не чув. У моїх навушниках дзвеніло, а в очах уже були сльози. Вона не встигла.

Я не стримав сліз і вони покотилися по щоках. Ділан і Філ від того, що сталося, відпустили мене, а мої руки стиснулися в кулаки.

У навушниках, через гул у вухах, почувся плач і невиразні слова.

Близнюки вже захльостувалися сльозами. І мабуть, не тільки вони.

Навіть коли по моїх щоках почали котитися солоні краплі, я не усвідомив усього, що щойно сталося. До цієї секунди.

— Ні, — глухо почав я. — Ні. Ні, ні, ні, ні. 

Мене вже ніхто не тримав, і мої руки, складені в кулак, почали бити сидіння. Доти, доки хлопці самі не прийшли до тями й не стали знову тримати мене.

Ми були на половині мосту. Усі цілі, крім неї.

— Ти обіцяла! — Плакав хтось із близнюків. — Ти обіцяла, що більше не кинеш нас. Не так!

Після, тихо заговорив Ерік.

— Співчуваю.

Він дивився через дзеркало на мене, і говорив це саме мені.

Він знав хто вона. Знав, яка вона цінна для мене. У ті моменти, коли ми обидва вважалися померлими, мене рятували розмови з ним і нею. І зараз він розумів наскільки вона важлива.

У голові шум. Я нічого більше не розумію. Я просто хочу провалитися крізь землю.

Нехай усе обернеться як тоді зі мною. Нехай вона з'явиться через рік або два, але буде жива. Нехай буде зі мною, або ж я піду до неї.

— Нік! — Покликав мене Алекс. — У нас проблеми у вигляді підлеглих Бастера.

Я не одразу зрозумів, що він має на увазі, але коли обернувся, помітив, що нас на всі боки наздоганяли їхні машини. Вони сховалися недалеко від мосту, і чекали нашої появи.

— Чесно, не знаю.

У якому сенсі? Що за не знаю? До чого це?

У навушнику я почув голос батька.

— Нік, мої забрали всіх, хто здався, і вже на півдорозі до міста. Інші вже вирушили на завдання від Кароліни.

— Що? Яке ще завдання?

— Довго пояснювати. Нам потрібно знайти дівчинку. У вас усе гаразд? Впораєтеся?

— Так.

Я не став говорити батькові про Кароліну. Не зараз.

Дівчинку. Вони шукають дівчинку, яку не змогла знайти Кароліна.

— Нікола! У нас ще проблеми.

Уже голос Алана майже кричав мені у вухо. Я знову подивився на всі боки.

З лівого боку була наша друга машина. Але ось у чому проблема я ще не зрозумів. 

Повернув голову праворуч — ворожа машина. 

Знову подивився ліворуч. І мене осінило.

Вони намагаються притиснути наші машини одна до одної. З боків від нас їхали люди Бастера, і широка дорога дозволяла нарівні їхати чотирьом машинам. Це погано.

— Хлопці, спробуйте обігнати їх.

— Не вийде... — якось дивно відповів Ерік. — Подивися вперед.

Що може бути попереду? Обрив?

Ох, чорт.

Попереду їхали два великі вантажні автомобілі, і це не наші. Вони зайняли майже всю дорогу, і якраз жодна машина не зможе прослизнути між ними.

Вантажівки були далеченько від нас, але ми поступово їх наздоганяли.