Розділ 18

Учора я запам'ятала кожен момент, пов'язаний із кожною людиною, яка була поруч, і в мені вирував страх, що когось із них може не стати. Я б дуже не хотіла, щоб таке трапилося, але з усім тим...  

Місце нашої зустрічі, як виявилося, було на окремому острові. І був лише один спосіб покинути його. Міст. Він великий і міцний, мені навіть здається, що йому і ракета не по чому.  

Великий занедбаний завод, який займав одну третю частину острова, знаходився в найдальшій частині цього шматка землі, подалі від мосту. Ця занедбана будівля була настільки старою, що всі можливі поверхні вкрилися іржею, навіть паркан навколо неї. Мені здавалося, що стіни цієї будівлі можуть повалитися будь-якої секунди, але оскільки навпроти нас, біля цих стін, стоять люди Бастера, то я б не проти, щоб вони повалилися. Хоча я розумію що такого не буде. Напевно Бастер думав про це, і якби стіни справді могли впасти, то він би не ставив своїх людей біля них.  

Уся наша команда, крім Алана і близнюків, не так давно зайшла на цю територію. І нас вже чекали.  

Перед тим, як сюди прийти, ми подбали про зброю, пересування, швидку допомогу і за стандартом навушники в абсолютно кожного з нас, щоб у разі чого ми всі могли зв'язатися. 

У противника людей було разів у п'ятнадцять більше. І я думаю, що це не все.  

Нас було шестеро, саме тут.  

Це дуже нерівний бій, але нам обіцяли поповнення в наш бік. Потрібно було лише зовсім трохи потягнути часу і дочекатися їх.  

Але ось мені дещо ніяк не давало спокою. Серед людей навпроти стоїть багато чоловіків різного віку, але я ніяк не можу знайти Бастера Барнса. Він або ховається, або ж його тут взагалі немає.  

Якщо він і справді не тут, то це все лише пастка, в яку ми вдало потрапили. І тоді, справа погана.  

Я стою правіше від Ніколи. І на відміну від мене, на його обличчі не було ані найменшої краплі непорозуміння або ж розгубленості. Він був упевнений у своїх діях, як завжди. Це було його сильною рисою.  

Але і його терпіння не гумове. Після кількох хвилин він вирішує заговорити, щоб його точно почув цей натовп.  

— Де ваш бос? Або ж він просто відправив вас як непотрібні туші м'яса?  

Абсолютно ніхто не відреагував на його слова, тільки якісь чоловіки, що стояли посередині, почали розходитися в сторони, звільняючи дорогу. І до нас вийшов ніхто інший, як Бастер.  

Але час його помотав. У його волоссі вже було видно сиві пасма, а зморшки за два роки стали настільки помітнішими, що я спершу побачила їх, а потім уже зрозуміла, хто до нас вийшов.  

— Мене ображають твої слова, Уайт. Невже я настільки жахливий у твоїх очах? — Його слова були сказані з усмішкою. — Я то думав, що ти ще якихось друзів приведеш. Але якщо це всі кого ти зміг знайти, то що ж поробиш. До речі, забув тебе привітати. З воскресінням хлопчику.

Багато хто за його спиною посміявся з цього привітання. Але були й ті, хто промовчав. 

Навушник у моєму вусі неприємно зашипів, а потім почувся знайомий голос. 

— Приймайте допомогу. Більшу частину вони зроблять самі. Я приєднатися не можу, вже вибач, синку. 

Вільям, це його голос. І не тільки я впізнала його 

— Знаєш, насправді нас трохи більше. 

Після слів Ніколи очі наших супротивників почали збільшуватися від шоку 

Я не відразу зрозуміла, що з ними, від чого в них з'явився цей шок. Але повернувши голову знайшла цьому пояснення. Ззаду до нас під'їхала фура і з неї почали виходити групи людей у спеціальному спорядженні. І в мене теж округлилися очі, коли я побачила їх. А їх було чоловік п'ятдесят. Але скільки б їх не було, у будь-якому разі в нас уже є підмога. 

— Ну раз так... 

Бастер кинув своїм, і всі вони дістали свою зброю. У декого це був пістолет, але в більшості ножі. Причому абсолютно різні види для різних випадків. 

Я піднялася, а хлопці, позаду нас, приготувалися. 

Нік подав незначний знак, який нічого не коштував супротивникові, але для нас він дещо значив. 

Ми всі, крім тих п'ятдесяти осіб, синхронно почали йти спиною назад, тоді як нещодавно прибула підмога, яка пропустила нас, і знову встала в стрій. 

Тепер ніхто нас не міг побачити, для людей Бастера і нього самого ми загубилися. 

— Що таке Вайт? Тепер будеш ховатися від мене?  

Бастер не проґавив можливості підколоти Ніколу, але це ніяк не подіяло на його бік. 

Нік зі свого боку звернувся до головного в нашому строю. 

— Для початку приберіть усіх із пістолетами, тоді ми зможемо взяти участь і розібратися з тими, у кого ножі. Примусьте їх здатися, не вбивайте, якщо того не вимагають обставини. 

Чи почув щось Бастер? Я сумніваюся, але ми не знаємо напевно. Навіть якщо й так, то це все одно ніяк не вплине на наш план. 

Деякі люді, які нещодавно прибули до нас, оточили нас навколо, для нашої ж безпеки. Решта ж почали діяти. Перший ряд був зі щитами й почав наступати, а решта, без нього, почали стрілянину. 

У перші ж секунди деякі люди Бастера почали йти нам на зустріч. Багатьом із них стріляли саме по ногах через це, щоб вони впали. Деяким із них дісталося по руках, щоб випали ножі та пістолети.  

Від такого початку дуже багато людей почали відступати та розходитися на всі боки, скупчуючись у групи. Бастера я взагалі не бачила, він начебто знову зник з горизонту. 

Дехто намагався хоч якось відбитися і стріляти в нас. Але були такі, що промахувалися і навіть не цілилися. 

Так, тут і такі люди є. 

Стрілянина трохи стихла, адже декому потрібно було перезарядитися. І противники скористалися нагодою. Групи почали бігти на нас з усіх боків. 

Головний із новоприбулих повідомив нас, що з пістолетами більше нікого не залишилося. Тепер і ми можемо приєднатися до них. 

Ми вийшли з кола і перед нами чітко з'ясувалася картинка, як наші, кулями потрапляли в кінцівки супротивників, або ж билися з ними в рукопашну проти їхніх ножів.