Розділ 15

Як і казав Нікола, на мене тут уже чекали. Він привіз мене в якусь нову компанію, і поїхав, залишивши мене одну!

Чоловік-секретар попросив мене почекати кілька хвилин в кімнаті очікування, а потім запросив увійти до кабінету цієї загадкової людини:

— Кароліна Дарвін, на вас чекають, можете увійти.

Секретар виглядав дуже навіть серйозною людиною, яка не вміє сміятися. Усі ці кілька хвилин у його присутності здавалися найгіршими за сьогоднішній день, мені не комфортно поруч із ним. Але, з усім тим, я подякувала йому і попрямувала до кабінету.

От тільки невідомість, яка ховається в цьому місці, мене дуже лякає, тому на кілька секунд я зупинилася перед самими дверима.

Зрештою, зібравшись з духом, я увійшла до кабінету і зачинила за собою двері, але от усередині нікого не було. Точніше, я так подумала, поки крісло за столом, яке було повернуто до вікон, не повернулося в мій бік.

Господи, я ж справді знаю хто це, і я повірити не можу, що ця людина відмовила Ніку.

— Привіт, Кароліно, приємно знову з тобою побачитися.

— Здрастуйте, Вільяме.

Зараз мені насилу доводиться прийняти той факт, що той, чиєї допомоги ми так потребуємо, — батько Ніколи.

Якби хтось сказав мені це раніше, то я б не повірила без доказів. Хоча в нього є все, щоб допомогти нам, це правда.

— Бачу, ти не очікувала побачити саме мене, але що я можу вдіяти, — він знизав плечима. — Будь ласка, не стій стовпом, сідати. Здається, наша розмова буде довгою. — Вільям підвівся з крісла і вказав мені на диван, що розташований у лівій стороні від мене.

Я теж думаю, що розмова буде довгою. Нам і справді є про що поговорити.

Вільям Вайт трохи змінився з нашої останньої зустрічі, у нього стало трохи більше сивого волосся, та й зморшки на лобі стали більш помітними. Але тут ніхто не винен, крім самого часу.

Сівши на диван, я відчула таку незручність, як у найпершу нашу зустріч. Попри те, що вона була короткою, емоцій від неї мені вистачає досі.

2,5 РОКИ ТОМУ

Я приб'ю Ніколу, чесне слово. Я могла пробачити багато витівок близнюків, яким він не перешкоджав, але сьогоднішнє перейшло всі межі! Не дивлячись на те що ми з ними дуже здружилися, і вони стали мені як брати, але це вже переходить всі можливі й не можливі грані. Вони дійшли до бару! До мого бару! Рознесли його вщент, і я тепер поняття не маю, як сюди через кілька годин можна буде впускати людей!

Я вихором увірвалася до його кабінету і почала доволі голосно висловлюватися з цього приводу:

— Ніко! Заспокой близнюків сам поки я не дісталася до них. Вони перейшли всі межі дозволеного, а ти сидиш і нічого не робиш!

Але він ніяк не відреагував, лише сидів у своєму кріслі й дивився у вікно.

Я не витримала його ігнору і почала підходити до нього.

— Не смій мене ігнорувати! Або ж я закрию тебе з ними на тиждень в одному приміщенні, а потім подивлюся, як ти будеш себе почувати.

Добравшись до нього, я різко хапаю крісло і розвертаю його до себе. Але те, що я побачила, повністю остудило мою злість, нібито її й зовсім не було.

У кріслі сидів не Нікола, а якийсь чоловік, років сорока, але ось його очі, які з цікавістю почали мене роздивлятися, виявилися як у самого Ніколи.

Після довгої незручної хвилини мовчання я відійшла від крісла.

— Вибачте, ви не Нікола.

— Нічого, буває й таке. Та й ваша поява щось боляче нагадала мені мою дружину... До речі про Ніколу, мені він теж потрібен, і я так розумію, що ви теж не знаєте де він.

— Ні, не знаю.

Зачекайте, що ця людина робить у кабінеті Ніколи, коли той відсутній, і як він сюди зайшов, якщо Ніка нема, значить, кабінет мав бути зачиненим на ключ.

— Хто ви? — Запитала я. Чоловік встав з місця і попрямував до виходу.

— Не впевнений, що ви про мене чули, але звертайтеся до мене Вільям.

О ні...

— Вільям Вайт?

— Значить щось чули, так Вайт.

Чорт. Він же його батько, батько Ніколи.

— Знаєте, я теж прийшов його насварити, але, гадаю, йому й від вас дістанеться сповна... Було приємно з вами познайомитися, Кароліно. Сподіваюся, ще побачимося.

Він усміхнувся і вийшов. Його посмішка не була підробленою, не знаю чому я так вирішила, але впевнена, що вона була щирою.

Але ось що мені тепер робити?

Я щойно накричала на батька Ніколи, думаючи, що це сам Ніко! І мені тепер так соромно! А він ще й знає мене. Стоп, батько Ніколи знає мене. Тепер мені ще більш соромно.

* * *

Я виринула зі спогадів і повернулася в реальність.

Ті почуття ще були в мені, але щойно Вільям заговорив, його і слід прохолов.

— Я радий, що ти прийшла. І взагалі здивувався, коли він прислав до мене тих двох остолопів. Вони явно не готові бути перемовниками.

— Він тоді не міг прийти, його забрав Бастер.

— Так, уже знаю. Єдине що я ніяк не можу зрозуміти, то це чому ж Бастер не подивився кого забрали його хлопці. Він би так зрадів. Ц, ц, ц. Упустив такий шанс, але нам це тільки на руку.

З цим я не могла посперечатися, все так і є.

— Чому ви хотіли, щоб я прийшла?

— Щоб поговорити зі своєю невісткою.

Невісткою це голосно сказано. Раніше ми з Ніколою просто розмовляли про це, і він говорив, що зачекає, поки я сама захочу цього, після чого зробить мені пропозицію.

Дівчатам у такі розмови про майбутнє краще не вірити. Безліч хлопців таке кажуть, але за підсумком їм потрібен тільки секс або гроші, якщо у неї багатенькі батьки.

Але ось у моєму випадку це було по іншому. Нік безліч разів запитував, чи готова я вийти за нього, навіть не дивлячись на зовсім не зрілий для цього вік, він будував плани на наше майбутнє. Запитував, яка пропозиція руки й серця мені подобається і все таке.