Розділ 2

Уже минуло п'ять годин з моменту нашої розмови в тій кафешці. Ми вже летимо в літаку і я зараз розмовляю з мамою, намагаючись виправдати свою відсутність.

— Мам, вибач, я сама не очікувала, що плани так раптово зміняться.

— Ну якщо вже так сталося. — З її голосу я розумію, що вона сумна, але вона і ніяк не перешкоджає. — Нічого, приїдеш іншим разом. Повеселися там із друзями.

— Так, добре. Люблю тебе, і передавай привіт татові.

Після закінчення розмови я підіймаю голову і стикаюся з Діланом, який тихо сміється.

— Серйозно? Давня подруга разом із нареченим повернулися із закордону, щоб зіграти весілля і запросили тебе? Нічого кращого не придумала?

Та він знущається наді мною.

— Сам би щось придумав! Так я б виправдала свою відсутність на невизначений час і перебування в іншому місті.

— Чесно кажучи, я б і до цього навряд чи додумався. — Його смішок зійшов нанівець.

— О, повір, я це знаю.

Ділан замовчав. Тепер йому стало не до сміху.

— Теренс став більш закритим. — Я повернулася в бік сплячого друга.

Він і раніше був закритий, але не на стільки, і не зі всіма. А після того інциденту... Зараз він і зайвого слова не вставить, і зайвої дії не зробить, ніби це може змінити все за дуже короткий час.

— Так, є таке. Він більше слухає, хоча це ніяк не вплинуло на його роботу, навпаки, він став більш обережним. Будемо чесні, йому важко.

— Він так і не відпустив той випадок?

— Ну як сказати. Саме той відпустив, але він нагадав йому давнє минуле. А ось його — ні, не відпустив. Та навіть говорити про це він ні з ким не став. Або тримає все в собі, або випускає емоції на самоті.

Зараз Теренс так само затиснутий. Навіть уві сні не може розслабитися. Його руки лежать на грудях, які повільно підіймаються й опускаються в рівному темпі його дихання. Я не наважуюся далі обговорювати цю тему, і після зовсім засинаю.

Мене розбудили після прильоту. Під час польоту я відсиділа собі всі частини тіла, і коли я ступила на землю, мої м'язи ніг неприємно занили. Але на жаль далі продовжується відсиджування моєї п'ятої точки, тільки вже в машині. Близько двох годин і ми на місці.

Ще до приїзду я змогла орієнтуватися по дорозі, скільки часу залишилося їхати. Це відбувалося по пам'яті. Мені сказали, що ніхто не захотів змінювати наше місце, і я ще пам'ятала, як до нього дістатися.

І я відразу вгадала цей двоповерховий будинок за п'ятнадцять хвилин від міста, якомога далі від сторонніх очей і вух. Ніяких сусідів, жодної зайвої душі тут не було.

Зовні нічого не змінилося, той самий будинок у стилі лофт і ті самі рослини довкола, які надавали повного довершення всій тутешній атмосфері.

Я не стала чекати хлопців і побігла всередину. Думала, що всередині буде щось новеньке, але коли увійшла, все виявилося так само як і в моїй пам'яті. Хіба що змінилися деякі деталі, але їх я не відразу змогла розгледіти.

Відразу при вході розташована велика вітальня, зліва біля стіни сходи на другий поверх. Якщо по вітальні пройти прямо, буде кухня, яка не відокремлена стіною від великої кімнати відпочинку. І, звичайно, я помітила одну з наших улюблених кімнат у будинку — більярдну, яка розташована в лівій стороні, посередині простору між сходами та телевізором, який знаходиться у центрі кімнати. Але були ще одні двері, що ведуть на поверх нижче. У минулий час моєї присутності там був великий гараж для автомобілів і мотоциклів.

— Гей! Ти хто така? Хто тебе впустив? — Позаду мене почувся зовсім незнайомий голос.

Я розвернулася і побачила, як зі сходів з'явився хлопець, приблизно мого ж віку, може, трохи старший. І він був досить непоганий своєю зовнішністю, брюнет із блакитними очима, таких я не часто бачила наживо, і він міг би бути непоганою моделлю. Але на вигляд він був явно незадоволений моєю появою.

— Хлопці, хто її впустив? Ми ж домовлялися, що ніяких дівчат. — Продовжував він кричати й кликати інших.

Я ніяк на його крик не відреагувала, просто стояла і роздивлялася його. Якщо не брати до уваги його зовнішність, то він мені щось не дуже сподобався.

— Джеку, чого ти розкричався? — Ззаду знову почувся голос, тільки цей мені був уже знайомий. — Ти все-таки притягнув її? Адже ми домовлялися що ніяких...

Зі спини Алекс мене не впізнав, і трохи потримавши інтригу, обертаюся, і він так і не домовив те, що почав.

— Ей, ти хто? — Знову запитує мене цей хлопець, Джек. — Вона явно глуха. — Тепер уже стверджує він.

Але Алекс завмер так само як і я, не зводячи з мене очей. Слідом із більярдної виходять Філ і Марк, і вони так само завмерли біля Алекса і втупилися на мене.

Господи, мої улюблені пустуни близнюки!

І Філ і Марк, два блондини, тепер їхнє волосся довше ніж раніше, і мені це здається трохи незвичним, але все ж таки їм личить. І в мене не вперше перехоплює подих від їхньої особливості, за якою я й розрізняю хто з них хто. У Марка праве око зелене, а ліве більше бурштинове, у Філа точно так само, тільки навпаки, праве бурштинове, а ліве зелене. Мені завжди подобалися їхні очі, аж надто вони привабливі.

Що мене здивувало, Алекс пофарбував волосся в темно-русяве, а раніше був світленьким, не так, як брати, але все ж. І йому личить, особливо до його зелених очей.

Поки я згадувала якими вони були в моїй пам'яті, жоден із них не сказав і слова. Вони так дивилися нібито я з могили вилізла.

— Ви її знаєте?

Постоявши так ще кілька секунд, близнюки зриваються з місця і підбігають до мене.

— Кара! — Кричать вони по дорозі й міцно обіймають мене.

Я не стою стовпом і відповідаю їм тією ж взаємністю, хай там як, але я справді сумувала.

— Кара? — Знову доноситься вже дратівливий голос ззаду. — Так це ваша Кара? Якась вона прям... дівчинка.

А ось це вже не зовсім зрозуміло, в якому сенсі прям дівчинка?

Після цієї недо образи, хлопці відходять від мене і з великими очима дивляться на свого друга, в той час, як я поверталася до нього.