Розділ 1

Черговий прекрасний сонячний день.

Я їду абсолютно порожньою трасою у власній машині, на самоті. Навколо тільки рівна дорога і великі зелені дерева. Нічого зайвого для чудового настрою. Тільки в такі моменти я відчуваю себе вільною від усього на цьому світі.

За недавніми планами через кілька днів я поїду до батьків. Я не так уже й давно їх бачила, але в мене є можливість зустрітися з ними знову, і я скористаюся нею, адже може бути таке, що довгий час я не матиму такої можливості.

Мій спокій зовсім трохи порушує вхідний дзвінок, який змушує мене зменшити швидкість і відповісти.

— Так мамо.

— Донечко, привіт. Що там у тебе? Ти ж приїдеш до нас на вихідні? — Чесно? Я вже з рахунку збилася, який раз вона в мене це запитує за останній час.

— Так мам, я приїду.

— Ось і добре. Чим зараз зайнята? Як навчання?

— Зараз їду на тренування, навчання супер, поки що мені вдається з легкістю поєдную його з підробітком. Ще трохи і я здобуду вищу освіту, потрібно ще трохи постаратися — Відповідаю я.

— Ох. Я все ніяк не запам'ятаю що ти ходиш на ту боротьбу. От просто не вкладається в мене в голові й все.

Так, я відвідую уроки з боротьби. І це одне з небагатьох, що нагадує мені про минуле. А якщо бути точніше, то я пішла на ці уроки тільки для того, щоб зі мною більше ніколи не повторилися ті помилки, яким я дозволила трапитися два роки тому. Якщо вже таке і повториться, то мені хочеться не гаяти часу на питання що ж робити, а сміливо діяти.

— Можна було й запам'ятати. Я відвідую ці заняття близько півтора року, мам.

— Тепер я точно запам'ятаю, чесно. Гаразд, їдь далі, не буду тебе відволікати.

— Добре. Татові привіт. Люблю вас.

— І ми тебе любимо.

Після розмови з мамою, до мене повернулися не найкращі думки про минуле.

Ну чому вони ніяк не дадуть мені спокій?

Я знову згадала все, що сталося, і своїх друзів, яких досі не можу забути. Те, що сталося, занадто травмувало мене в деякому плані, і я не могла цього витримати. Навіть мої друзі не змогли допомогти мені, і тоді я вирішила почати життя заново, забути про деякі моменти та прибрати все, що мені нагадувало про це. Саме так я поїхала в інше місто.

Вони не стали мене зупиняти та не тримали образи або ж зла на мене, всі вони прекрасно розуміли мій стан і мої почуття. А так само вони знали, що жити як і раніше ніхто з нас не буде.

І краще було піти тоді, що я власне і зробила. Навіть якщо думки про нього мене періодично і відвідують, так принаймні все навколо не нагнітає обставини й не додає спільних спогадів.

Навіть коли ці болісні емоції повертаються, я заставляю себе засунути їх якомога глибше, тим самим пригнічуючи цей тупий біль.

Моя поїздка тривала б і далі з більш-менш гарним настроєм, якби дещо не привернуло мою увагу.

За мною слідувала машина.

З одного боку, що тут може бути дивного? Ну їде машина, так нехай і їде собі спокійно, дорога то зараз одна. Так у чому ж проблема?

Але мене бентежить те, що я їду з невеликою швидкістю, розслаблено, скажімо так. Зараз обігнати мене — раз плюнути. І якби це була звичайна траса з купою машин, що рухаються в обидва боки, і я їхала з такою швидкістю, то купа людей уже сигналили б мені й словесно висловлювалися. Але й не факт, що водій тієї машини кудись поспішає. Але мене не покидає думка, що він ніби слідує за мною.

Може, у мене параноя і я зайвий раз накручую себе, а може бути, що моя інтуїція, яка кричить "перевір", можливо, має рацію.

Усе таки я прислухаюся до своєї примхи. Оскільки я вже дуже добре знаю маршрут, то мені відомо, що зараз я їду коротким шляхом. Але через метрів чотириста можна буде повернути праворуч. Та дорога точно так само веде в місто, єдина відмінність у часі, нею на двадцять хвилин довше їхати.

На цьому повороті я звертаю праворуч, і ще більше напружуюся, коли чорна машина із затонованими вікнами повертає слідом за мною. Я ніби на голках сиджу, але намагаюся не піддаватися паніці, яка так і чекає найменшого приводу для її виходу.

Я трохи починаю додавати швидкості, і на якийсь момент мені здається, що мій "переслідувач" не поспішає за мною. Я вирвалася вперед і ту машину майже не видно в моєму полі зору.

Тепер я трохи розслабилася і більше вірю в теорію, що сама ж себе накрутила.

Але наскільки ж мене заповнює страх, коли за декілька секунд вона знову з'являється ззаду і з неймовірною швидкістю вже обганяє мене і буквально за двісті метрів зупиняється впоперек дороги, тим самим перекриваючи її.

Слава Богу я встигаю натиснути на гальмо і зупинитися до нашого зіткнення.

Мої побоювання були вірні.

Мене всю трусить від страху і припливу адреналіну, і я не наважуюся просто залишатися в машині й чекати. Потрібно щось робити.

Можливо, це не найкраще, що можна було придумати, але я змушую себе вийти з машини та намагаюся зберегти повну серйозність на своєму обличчі. А ось із машини навпроти ніхто не зволив вийти в той самий час зі мною. І я навіть не можу розгледіти обличчя оскільки вікна дуже добре затоновані.

Я зачинила дверцята свого автомобіля, і ось тепер ці переслідувачі вирішують показатися. Спочатку один з пасажирської спереду, а слідом за ним і водій.

Я так само стою із серйозним поглядом, та за кілька секунд він перетворюється на злий, а все тому, що я впізнаю ці обличчя.

Вони мене знайшли. Хоча я особливо не ховалася і не приховувала своє місце проживання після переїзду, але й не думала, що вони приїдуть за мною, оскільки ніхто не перешкоджав моєму відходу. Але схоже щось не так.

Ні. Безумовно щось не так.

— Привіт, Кара. — Звертається до мене хлопець, водій. Ділан.

Мене вже давненько так ніхто не називав.

У нього все таке ж світле русяве волосся, і очі, що переливаються з блакитного в ледве помітний зелений. Якби я не знала, що минуло два роки з нашої останньої зустрічі, то не помітила б жодної відмінності в ньому.