Концерт від свекрухи

— Ні! Не можна! Кинь каку! — знов противний голос нізвідкіля дає команду і руці принца, які вже тягнулися до цяці, різко відскочили.

— Візьми, — не відступаюся і пропоную, поки руки хлопця знов тягнуться до мого подарунка.

— Віскасик, фу! — сахається.

— Бери! — тягнеться.

— Сину, не пий з рук незнайомців! — знов руки забирає!

Віскасик? Сину? То он яка холера керує парубком! Ще подивимося, хто кого, мамо! Не маю часу на роздуми, тому одним махом видудлюю пропоновану флягу.

А це була отрута!!! Ой що зараз буде..!

Поцілунки будуть. Мільйони. І шалена пристрасть. Отрута місцевих гадюк ще та дивина. Вона пробуджує ніжні почуття до того, хто першим на очі попадеться...

Зараз ти в мене... покохаєш! "Не такий" ти наш.

Вже не стримати почуттів! Всідаюся на коліна ошелешаного принца і цілую красеня в губи, міцно тримаючи його лице. І потрапляє крапля отрути на його вуста...

— Готуйте весілля! — впевнено кричу, перериваючи на мить поцілунок.

— Навіки твій! — вимовляє уже принц, обціловуючи моє лице. Дія отрути миттєво розпочалася.

— Припини! Не цілуйся з незнайомками! Кому сказала? — вибігає, нарешті, мегера-мати й бачу...

То от й вона! Дибала та й здибала. Темне волосся, вузькі очі, дивний запах... То я щойно засмоктала Цуцика? Он як в оберемок мене взяв. Причарувала!

—  Скинь її з колін! Не можна так! Погано! Фу! — волає на все горло стерво, але ніхто, звичайно, не слухається, тому ми продовжуємо вивчати солодкі губи один одної. — Що ти коїш, страхолюдка? Відчепись від нього! 

— Ой, мамо. Здоровенька була! А я ваша невістка. І я не Людка. Це може ви Людка-Драконолюдка?!?

— Сину, вона тобі не пара! Вона з тобою через багатства наші! Через замок! — не вгамується ніяк голосиста.

— Та залиште все собі. Ми в печері моїй жити будемо, — кидаю їй криву посмішку, божеволіючи від ніжних обіймів того, кого шукала.

Бачу, як жінку вже розпирає від злості, що вона аж червоніє, надувається.

— Мамо, ви дуже нервова. Заспокійливих вам треба. Випийте вовкулячого спирту.

— Відпусти мого Віскасика!!!

— Ще чого! Це ваш син тримає мене. Така любов, така любов, — демонстративно розставляю руки в боки, поки принц Віскасик, він же дракон Цуцик продовжує обціловувати мої плечі, шию, руки...

— Ой, а що це в тебе? — бачить своє драконяче відображення принц на моїй щоці та змінюється в обличчі.

— Віскасик!!! — тупотить ніжками, наче капризне дитя, ця темноволоса, викликаючи в мене лиш переможний сміх. — Відпусти його, зараза!

— Не зараза, а Ясочка ФеврАза! Ще й власною персоною. І мамо, не робіть концерт! Він вже дорослий і сам може вирішувати, кого цілувати.

— Викликайте вампірів! Ґвалтують! — бідкається і бігає навколо нас, хапаючись за голову й не знаючи з якого боку підступитися.

— Ти підеш зі мною? З Ясочкою? — питаю у свого нареченого, до якого повертається пам'ять про наші дні. — Я для тебе дещо маю, — згадую про зміїні яйця в сумці, улюблені Цуцикові, і показує їх юнакові, в якого в очах аж заіскрило в цей момент.

— Він не братиме гостинців без мого дозволу! — впевнено заявляє мати, але... її лице перекошується після того, як чадо випиває яйце до дна. — Що ж робиться!?! Серед білого дня споюють мені дитину! Він п'є тільки віскі! Забери свій шмурдяк! — їй вже вистачає сміливості підбігти й вихопити декілька яєць з рук сина, який із задоволенням та блаженною усмішкою їх поглинав і з тріском розбити їх об підлогу!

— От послав же вітер свекруху... Тільки не плач, малий. Тримай ще смаколик. Від мамонта тобі гостинець, — вручаю засмученому красунчику відвар у флязі. Вже точно відвар.

Та принц-дракон уважно розглядає флягу, вертить у руках, але не відпиває. Форс-мажор чи що? І лиш питає:

— А це не ліки? Не трави?

— Кістково-суглобовий коктейль з присмаком ржавчини. Пий вже, мовчки! — не витримую вже і я, запихаючи флягу до принцевого рота.

— Ні! — тільки й встигла закричати мама Людка, але реакція драконового організму на відвар вже почалася.

Не встигла й очей протерти, як пружні м'язи під моїми руками стали сталевою лускою. Це він! Точно він! Ті ж гострі пазурі, дебелий хвіст, та ж мордочка, ті ж крила. Тільки підріс й погладшав. Кілограмів на п'ятсот. Ох ці діти. Так швидко ростуть!

— Полетіли додому? — питаю у нього, заскочивши на його спину та обійнявши за товсту й довгу шию, а за мить ми вже злітаємо під стелю замку. — Вибачте, мамо, дві хазяйки на замок — це занадто! Будемо жити окремо! Можете прилітати в гості онуків няньчити! — кричу вниз до птеродактильши, яка він ненависті посиніла, почорніла й впала, блідою.

— Ой, поможіть! Вбивають! Сину, мамі погано! Ти ж не залишиш мене тут саму? — підключає акторську гру та маніпуляційні схеми.

Нічого, вузькоока, рано чи пізно ти визнаєш, що дітей треба вміти відпускати, а не вік біля своїх крил тримати. А ще вибір дитини приймати! І змиритися, що віднині дрессерувати буде інша.

Ну покохав ваш дракон дракон'єссу, ну й що тут такого, якщо він щасливий з нею? Так, якщо їй набридне, то вона може з'їсти його. Але ж, якби хотіла, то вже б давно з'їла! Але ж ні — кохає... А як довго шукала! І все заради кохання. Тепер лиш сильно вхопилась за його шию, поки він робить дірку в стелі на шляху додому.

— Там за тобою, мій Цуцик, навіть Бублик сумував. Не кажучи вже про мене.