Замок Дракона

Сьогодення

З ночі викрадення Цуцика минув рік. Я часу не гаяла. За рік я випила тисячі зміїних яєць, аби сумувати за своїм драконом хоча б п'яною, а не ревучи. За рік я підвищила свою кваліфікацію й з мечем ходила від одного замку до іншого, вбиваючи та поїдаючи серця драконолюдів і... шукаючи свого Цуцика... І його птеродактильшу-матір!

От і вежі десятого замку Дракона, вже видніються на горизонті... Як і велика черга з принцес, що довгою ниткою тягнуться... Також до замку?!?

— А що за ажіотаж? — питаю, зіскочивши із чорної кобили, в останньої у черзі принцеси з довгою світлою косою, довжиною, як сама черга. — Замок став гуртожитком і ліжко-місце видають всім охочим?

— Так сватання ж до принца! — відказує красуня, обмахуючись опахалом. — Кажуть, його серце сховане у скрині на дні океану.

— Шкода. Саме думала ним повечеряти, — сміюся, але принцеса з ляльковою зовнішністю не розуміє жарту.

— Він напрочуд вередливий. Кажуть, жодна принцеса йому не вгодить. Нічим його не спокусити, — встряє в розмову ще одне лялькове лице, котре визирало з найближчої карети.

— Та ти що! — підігрую дівці, цокаючи язиком. — Дракони люблять зміїну шкуру. А ви, дурепи, в жаб'ячі лахміття максимум вбиратись любити, — продовжую жартувати, відійшовши від них трохи далі.

Що ж це за принц такий вередливий? Не як інакше, як драконолюд. Дев'ять замків таких вже обчистила — в принцах драконячих вже щось, та й тямлю. Однак, де ж вони вередливі? Дракони — це не неслухняні діти, вони балуватися не будуть.

Заручини й потурання, безперечно, не входить в мої плани, але робота є робота, ціль є ціль. Можливо саме він виявиться Цуциком, а можливо... його серце, з дна океану, буде смачним.

Проте, що тут вдієш із довжелезною чергою лялечок? Поки дочекаюсь свого часу — лиш скелет від мене залишиться. Треба щось вигадати, аби мене пропустили першою.

Не довго думаючи, витягла гадюку із дорожнього мішка та й рубанула її навпіл мечем. Запах зміїних нутрощів відлякує всіляку нечисть, то ж, гадаю, принцес також.

З відвертим гидуванням, але обперезуюся еластичною шкірою. Тепер від мене смердить в радіусі п'ятдесяти кілометрів, що й сама дихати не хочу, тому закриваю ніс пальцями! Гидливо, але ж дієво! І направляюся займати й собі чергу.

— Щось мені зле... Аміаку мені в ніздрі! 

— Дурман в голові. Туман перед очима. Вмираю!

— Дихати немає чим! Рятуйте!

— Здається, тут щось, або хтось здох... Принцеси також розкладаються після смерті? Принцеси ж не вмирають!

— Води! Води! Хтось роками... не мив ноги.

— Які оригінальні парфуми... із запахом каналізації.

— Ой, в мене, здається, вдома домовик не годований. Треба вертатися додому.

Й сама не очікувала, але ефект від зміїних нутрощів таки виправдав себе. Принцеси не тільки мені місцем поступилися, але й самі розвіялися вітром в полі. Ось як треба позбавлятися жіночої конкуренції! Проти фарбованих змій візьміть одну змію навиворіт і перемога гарантована!

Та, відверто зізнаюся, мало сама дуба не дала! Ще й коня втратила. Мій супутник став на диби та й першим навтьоки помчав. Все-таки, війна є війною, а на ній без втрат ніяк.

Лицарі та прислуга мене зустрічає з почестями, з пазурями й вогнем, як і годиться у будь-якому пристойному замку дракона. Я ж, і собі, також не з порожніми руками пришла. Зміїну отруту саме вчасно вичавила перед вбивством гадюки. Прекрасний подарунок господарям, чи не так?

В пишній залі, уквітчаній квітами та обелісками золотими, де в центрі розмістив трон, сидить він. Принц. До того ж дійсно красень.

Ідеальна форма овального обличчя підкреслена пишним і темним, як болото, волоссям. Ідеальна фігура, м'язи й міць. Ідеальна поза навіть... Мабуть, такий господар не заслужив на зміїну отруту. Краще скажу:

— А я тут ваше серце та інші органи прийшла просити, ваша світлість, — вклоняюся низенько, вже й забувши свою мету візиту — так замилувалась юним красунчиком. — Свататись можна?

Принц мовчить. Лиш пильно дивиться десь в бік, підпираючи підборіддя рукою, зігнутою у лікті.

— Краса небесна, ваша бездоганність, ну то дайте відповідь! Там більше претенденток немає. Закінчилися, — звертаюся до нього, а він мовчить, ніби зовсім не чує, не бачить. — Ваше принцеїдство, це що ще за ігнор? Кажу ж — музИки більше не грають! Я останній ваш шанс на щастя.

Ні — все одно мовчить, ніби він картина. Ну що за виховання у принців нині таке? Розпещене, втрачене покоління.

— Можна. Дивись, — раптово лунає звідкілясь поблизу і стається чудо, — принц повертає свою голову і зустрічаються своїми... червоними, вогняними очами з моїми.

По очах бачу — димів, підсмажував, літав. Дракон. Справжній, чистокровний дракон. Ще й краси, досі мною не баченої. Кліпаю ось вже мільйон разів віями, аж очі заболіли, а принц все одно таким же гарним залишається.

— Можна. Говори, — знов лунає голос невідомий в наказовій формі.

— Принцесо, радий вітати... — активно починає оксамитовим голосом і зупиняється на мить,  — у своєму замку. До ваших послуг десяти зірковий готель на цю ніч. Дякую, що скористалися послугами нашого замку, — говорить, ніби завчив на пам'ять привітання, але по очах, палаючих, шалених, бачу хвилювання.

— А сватання? Заручини? Де це все? — не втямлю, блимаючи очима.

На моє здивування, принц невгамовно і нестримно розсміявся. Ще й так голосно, що аж капіляри в очах мало не тріснули! Ну і що це таке? Нічого, хоч і вродливий, але і з такого можна шмат сала зробити.

— В дружини мої захотілось? А я не такий! — зненацька приголомшує мене інформацією.

— ...Не по дівчаткам, чи що? — дивуюся.

— Не ведуся на принцес! Мене за королівства не купиш. Я чекаю на кохання, — руки в боки мостить гордо.

— Так я й не принцеса! І я з гостинцями, — й підходжу ближче, простягаючи відвар...