Розділ 39. Флешбеки

Я перестала йому дзвонити того ж дня. 

Так, я все зрозуміла, Дімо. Що тут незрозумілого? До тебе якимось чином потрапили фотографії нас із Антоном у вельми недвозначних позах, і ти, звичайно ж, зробив свої висновки. 

Питання номер один. Якого біса я цілувалася з Антоном? 

Питання номер два. Чому я нічого не пам'ятаю? 

Питання номер три, хоча, взагалі-то, це найголовніше питання, воно просто виходить за рамки цього довбанного анкетування - чому так неймовірно боляче??? 

Все всередині зводить спазмом і практично неможливо вдихнути. 

Чому таке відчуття, ніби я померла? А якщо й померла, то чому стільки болю? Чому так болить душа? Хіба може у мертвої людини бути стільки ріжучого, розпираючого і пульсуючого, гризучого зсередини нестерпного болю? 

Я лежу, дивлячись у стелю, вже котру годину, і все ще намагаюся усвідомити те, що сталося. 

Я цілувалася з Антоном.
Діма це бачив.
Він пішов від мене.
Все. Кінець історії.

У цьому місці я знову починаю судомно схлипувати. 

Чому я нічого не пам'ятаю? Ця думка не дає мені спокою. 

Деяке розуміння ситуації привносить Аля, коли повертається після пар з універа. 

- Як ти себе почуваєш? - Аля проходить до мене в кімнату і сідає на моє ліжко. 

Ну як тобі сказати. Я, здається, померла, але ще не воскресла. 

- Якщо ти про моє здоров'я, то вже набагато краще, - відповідаю охриплим голосом, - Зранку хотілося померти. Ми що, вчора на одній пляшці не зупинилися? Нічого не пам'ятаю. 

- Та ось для мене це теж загадка. Коли я йшла до Олега, ти допивала першу склянку вина. А потім я знайшла тебе в коридорі біля кафедри економіки в компанії Антона в безтямному стані. Мене не було хвилин двадцять! Ти нічого не хочеш мені розповісти? 

- Якби я тільки знала, що розповідати, - відповідаю, про себе дивуючись, як я встигла так набратися за якісь двадцять хвилин, - Все, що я пам'ятаю, це - ти пішла, підійшов Антон, ми про щось говорили, мене хтось штовхнув, а потім почалися провали. Пам'ятаю лише зелений диван, обличчя Антона і що ми їхали в Олеговій машині. До речі, він не дуже обурювався? Він же ніби в відрядження їхав, - дивлюся на неї з винуватим виразом. 

- Забий, - відмахується вона, - То ти кажеш, провали почалися після того, як тебе хтось штовхнув? 

- Ну ніби так. Якась відьма по мені пройшлася. Відьма у прямому та переносному значенні. 

- Відьма, кажеш... - задумливо примружується Аля, - А ти пила в цей час вино? 

Я згадую, як ковтала залишки свого вина під пильним поглядом Антона. 

- Так, а що? 

- Схоже, ти не напилась. Тобі, мабуть, щось підсипали. 

- Хто? Відьма? 

Аля невдоволено цокає язиком і закочує очі. 

- Антон! Спишу твою загальмованість на твій, чи то похмільний, чи то незрозуміло який синдром. Це ж класика! Тебе відволікають і щось підсипають у випивку. 

- Навіщо? 

- Ось тут у слідства думки розходяться... - Аля з найсерйознішим виразом обличчя задумливо покусує свою губу, - А що Діма з цього приводу каже? Ти йому розповідала, взагалі? Де він, до речі? Він же прилетів сьогодні? Я його в універі не бачила. 

З усього цього потоку питань я вловлюю тільки ім'я Діми, і мої очі знову наповнюються вологою. 

- Він приходив з ранку. І, здається, ми з ним розійшлися, - повідомляю зовсім впалим голосом. 

- Що? В сенсі? - Аля дивиться на мене, ніби в мене виросла друга голова. 

Я пояснюю їй ситуацію з фотографіями, не забуваючи уточнити, що точно пам'ятаю зелений диван і Антона, що схилився наді мною. 

- Ііііі, на цьому слідство завершується, - урочисто повідомляє Аля. Я незрозуміло дивлюся на неї, - Ти питала, навіщо Антон підсипав тобі щось. 

- Ти хочеш сказати, що Антон мені щось підсипав, щоби зробити ті фотографії? 

- Бінго! Ти сьогодні в ударі, Макарова, - жартує Аля, хоча я бачу, що їй зовсім не смішно, - Антон виродок, звичайно, - вона замовкає, роздумуючи, - Дивно, що Діма йому повірив. Адже, це цілком могли бути ваші старі фотографії. 

- Але ж вони не старі, - зауважую я. 

- Так, але Діма про це не знав. І ще, я не вірю в те, що Діма може піти від тебе через одну сумнівну фотографію з поцілунком. Він мав у всьому розібратися. Він же так сильно кохає тебе! Цікаво, що йому ще наплів Антон? 

І я не знаю, що їй відповісти.


Вихідні проходять, як у тумані. Я змушую себе так-сяк поїсти і навіть виходжу з Алею в магазин за продуктами. 

Осінь вже остаточно внесла свої корективи у звичний вигляд міста, на вулиці похмуро та холодно, як і в мене в душі. 

Я ніби застигла в часі, дні пробігають безглуздою чередою, будні змінюються вихідними, а я лише сторонній спостерігач за тим, що відбувається. 

Моє життя продовжується. 

Тільки Діми у моєму житті більше немає.



- Макарова, затримайтеся, будь ласка, - чую я, вже збираючись вийти за двері аудиторії, після того як семінар з маркетингу закінчився. Це була остання пара і я вже подумки була вдома на дивані. Або у ліжку. Будь-де, тільки не в університеті. Хочу розпластатися на чомусь горизонтальному, та ні про що не думати. Або ні про кого. 

Мені, взагалі, важко останнім часом концентруватися на чомусь. Весь час щось забуваю. Сьогодні ось проходила цілий день із вимкненим телефоном, бо забула поставити на ніч на зарядку. І вчора також. 

Я зітхаю та повертаюся до столу викладача. 

- Як ваші успіхи із курсовою? - Сергій Петрович уважно дивиться на мене крізь скло окулярів. 

Чоооорт. Терміни вже добігають кінця, а в мене ще й половина не готова. В нас не готова. Я не бачила Діму вже майже два тижні. А точніше, одинадцять днів. І шість годин. Ніхто не рахує. Просто в мене гарна пам'ять. 

- Я вже ... ми вже ... - починаю судомно мізкувати, що відповісти, щоб не брехати. У мене ця курсова геть вилетіла з голови. 

- Діма казав, що ви вже практично закінчили роботу і готові її здавати. 

- Діма? - я різко скидаю голову і пильно дивлюся Сергію Петровичу в очі. Коли він йому казав? Він його бачив? У нього все добре? Він питав про мене? - А, ну так, практично закінчили. 

- Добре, Уляно. Чекаю на вас з роботою наступного тижня. 

Я киваю і розвертаюсь до виходу. Як він собі це уявляє, якщо Діма полетів і невідомо, коли повернеться чи повернеться взагалі. Про це Аля випадково дізналася від Матвія ще минулого тижня. Не здивуюсь, якщо Іван Геннадійович, клацнувши пальцями, забезпечить йому переведення назад до Парижу. 

- А, ще одне, Уляно, - ну що ще? - Не могла б ти віднести це до 213 кабінету? - викладач простягає мені якусь книжку, - Мене терміново в деканат викликають, а там людина чекає, я йому обіцяв. 

- Та без проблем. А кому передати? 

- Там побачиш, - він піднімається і засовує свої папери в портфель, - Дякую. 

Та мені не складно. 

Я приходжу до 213 аудиторії. 

Заходжу всередину. Дивно. Хто на мене тут чекає, якщо нікого немає? 

В аудиторії напівтемрява. Надворі вже сутеніє. Якщо Сергій Петрович сказав, що людина буде тут, то треба просто почекати трохи. 

Я підходжу до вікна. Дивлюся на майже безлюдну вулицю. Дощ зовсім недоречно почався. А я не взяла парасольку. 

Раптом чую, як у замку провертається ключ.
Чорт! Кидаюсь до дверей. 

- Ей, ви мене зачинили! - у пам'яті миттєво виникають флешбеки, і я різко гальмую, коли чую з темряви аудиторії до болю знайомий, зводячий з розуму і позбавляючий здорового глузду, хрипкий голос: 

- І не відчинять, доки ми не поговоримо.