Розділ 38. Все не так, як здається

- А я тобі кажу - ти не можеш поїхати прямо зараз. Ти маєш закінчити цей семестр. 

Я мовчки в упор дивлюся на діда. Я розумію, як це виглядає з боку. Мої метання туди сюди не роблять мені честі. Але нічого не можу з собою вдіяти. Мені треба забратися звідси якнайшвидше. Втекти. Але, можливо, втекти від неї вдасться, а втекти від себе? Навряд чи. Хочеться витягнути, видерти із себе з корінням, викинути з пам'яті все, що пов'язане з Уляною. Тому що воно досі там, усередині мене. Я так довго хворів нею, що моя хвороба переросла в хронічну стадію. Як довго ця хвороба ще мучитиме мене? Чи зможу я коли-небудь вилікуватися? 

Я зітхаю і відводжу свій погляд, нічого не відповівши. Ми мусолимо цю тему вже цілу годину. Наче йому зайнятися більше нема чим. 

Мене не було в університеті, та й в країні весь минулий тиждень, а тепер я заявився надвечір до нього в кабінет, повідомивши, що збираюся забрати документи і повернутися до Франції. 

Дід, так і не дочекавшись відповіді, покрутив у руках ручку і втомлено кинувши її на стіл, розвернувся в кріслі і втупився у вікно. Посидів так з хвилину, а потім знову повернувся до мене. 

- Це через Уляну? Це через неї ти хочеш повернутися? 

При звуку її імені мене моментально кидає в жар, а серце починає частити, збиваючись з ритму.



Це сталося тієї ж миті, як я зачинив за собою двері. Мені відчайдушно захотілося повернутися назад. До неї. 

Я вийшов із її квартири в якійсь прострації, ще, мабуть, до кінця не усвідомлюючи, що сталося. 

Вона сказала "так"... ця думка болісно пульсувала в моїй голові. 

Якби тільки вона сказала "ні". Я б, навіть не роздумуючи, забув про ці фотографії. Я б їй повірив. Не міг не повірити. Але вона сказала "так"... 

Так, я бачив у якому вона стані, я усвідомлював, що їй дуже погано. Моє серце обливалося кров'ю. Хотілося притиснути її до себе, взяти на руки, віднести до ліжка та вилікувати її собою, своєю ніжністю та любов'ю. Забути, викинути з голови те, що сталося. Мені було дуже боляче, в грудях все горіло, випалювало кислотою від образи і ревнощів, але я все одно нестерпно хотів бути поруч з нею. 

Я розривався навпіл. Моя душа рвалася до неї, а ноги несли мене подалі від того місця, де згасли всі мої надії. 

У результаті, подолавши лише один сходовий проліт, я сів прямо на сходинки і закрив обличчя долонями, спираючись ліктями на коліна. 

Я ніколи не плакав. Просто не виникало напевно таких ситуацій, коли був потрібний вихід сльозам. Хіба що в дитинстві, коли я впав з велосипеда і обдер колінки до крові. Або коли померла моя бабуся, яку я дуже любив. У принципі, всі ці випадки можна перерахувати на пальцях однієї руки. 

Але зараз ... мені хотілося просто вити від болю. Бо сьогодні також щось померло. Щось чисте та світле. Моя віра в наш хепіенд. 

Я вирішив поїхати. Мені треба було позбутися цієї залежності, мого особистого наркотику на ім'я Уляна, хоча, я чудово розумів, що це навряд чи можливо. 

Адже моє кохання до неї нікуди не поділося. І навряд чи колись подінеться. Можливо біль колись притупиться, не буде таким гострим. Але в моїй пам'яті назавжди залишаться ті чудові моменти, які вона мені подарувала. 

Вже у Франції я зв'язався з брокером і виставив квартиру на продаж. Машина в мене орендована, хоч тут жодних питань не виникне. 

Я прилетів, коли знайшлися покупці на квартиру, зателефонував брокер, сказав, що потрібно підписати документи. 

Продаю квартиру разом із усім, що в ній є. Може, там ще якісь мої речі залишилися, але мені вже начхати. Завтра підпишу документи і заберуся звідси до чортової матері.



- Це через неї ти хочеш поїхати? 

Що він встигає прочитати у моєму погляді, я не знаю, але я чітко бачу, що він уже знає відповідь на своє запитання. 

І я йому все розповідаю. Про вечірку, про фотографії, про те, що Антон раніше зустрічався з Уляною і все ніяк не міг заспокоїтися після їхнього розриву, і ось нарешті у нього вийшло. Уляна повернулася до нього. 

- Зелений диван, кажеш? - роздумує дід, - Це той веселенький, що стоїть на кафедрі економіки? 

- Угу. 

- У цьому кабінеті є камери, до речі, - раптом повідомляє дід. 

Я піднімаю на нього свій запитальний погляд. 

- Хочеш, можемо подивитись записи, вони зберігаються два тижні. Ще чотири дні, і їх видалять. 

- Не думаю, що це чимось допоможе, - я й  справді не хочу бачити, що там відбувалося далі. Мені й так важко день у день, не думати про ці чортові фотографії без розриву серця. 

- Ну, а раптом все не так, як здається? Уляна кохає тебе. По-справжньому кохає. Я бачив це на власні очі. Таке не зіграєш. Вона не могла б так зробити. Я хочу в це вірити, інакше я зовсім розчаруюся в людях. 

Ми таки дивимося ці записи. Спочатку я відсторонено дивлюся у бік монітора, коли дід клацає мишкою, відкриваючи потрібний файл та промотуючи на потрібний час. Що я там зараз побачу? Чи буде мені болісніше, ніж зараз, чи болісніше вже просто неможливо? 

Я дивлюсь на екран і бачу, як Антон заводить до кабінету Уляну. Вона ледве йде, він її практично на собі тягне. Він що, її напоїв і скористався нею в такому стані?! Я моментально підбираюсь і нахиляюся до монітора, намагаючись розглянути всі деталі, не проґавити жодного руху на екрані. 

Я його вб'ю просто!!! В мені миттєво здіймається лють і перекриває кисень. Дихати стає практично неможливо. Виродок! 

За ними до кабінету заходить... Даша й зачиняє двері. Там була Даша? Мене трохи відпускає. Навряд чи Антон дозволить собі у присутності Даші те, про що я навіть думати не хочу. Мені стає трохи легше дихати. Але все одно, якого біса там робила Даша?! 

Антон укладає Уляну на диван. Її очі заплющені, вона ніби спить. Антон її цілує, блять, тут мої пальці стискаються в кулаки, а зуби скоро зітруться у крихту. Він її цілує, а Даша стоїть поряд і знімає на телефон. Потім вони про щось перемовляються і Антон починає плескати Уляну по щоках. Уляна через короткий час розплющує очі і дивиться на Антона, а Даша в цей час продовжує знімати. 

Все це займає хвилин десять, потім вони разом піднімають Уляну і ведуть до дверей. На цьому все. 

Я сиджу, шоковано дивлячись на монітор. Який же я ідіот! Я ж клявся собі, що не поведуся на маячню Антона. Що зі мною сталося? Чому я дозволив йому обдурити себе? Образити Уляну своєю недовірою, ревнощами. Що я накоїв? Їй потрібна була допомога, їй підсипали невідомо що, адже вона говорила, говорила про півсклянки вина! А я, повний мудак, засліплений ревнощами, просто кинув її там. Просто залишив її там одну в тому жахливому стані. 

Вона мене не пробачить. Я сам себе не пробачу. 

- Не чекав такого від Антона, - якось жорстко і надто розчаровано вимовляє дід. І я навіть боюся уявити, які наслідки для Антона матиме його витівка. Але мене зараз якось мало турбує його доля. Єдине, що мене турбує цієї хвилини - це, де моя дівчинка і що з нею. 

Я дістаю свій телефон та набираю Уляну. Але її телефон виявляється вимкненим. 

- Дякую за допомогу, - говорю дідові і квапливо підводжуся з крісла, запихаючи телефон у кишеню, - Мені зараз треба терміново піти. 

- Я так розумію, твій від'їзд відкладається? - кидає мені дід Іван у спину, коли я вже взявся за ручку дверей. 

- Безперечно, - обертаюся до нього в півоберта, все ще тримаючись за ручку дверей. 

- Дивись, дурниць там не нароби, - я відповідаю йому сумною посмішкою і відчиняю двері. Вже наробив.

Біжу до Уляни додому. По дорозі, не забуваючи нагадувати собі, який я осел. Буде взагалі дивом, якщо вона зі мною просто заговорить коли-небудь. 

Дзвоню у дверний дзвінок. Хвилина, дві, п'ять. Нерви на межі. Стукаю у двері, розуміючи, що ніхто вже не відчинить. 

Тоді набираю ще один номер.
На тому кінці беруть слухавку. 

- Слухаю, - різкий тон, іншого я й не чекав. Добре, що взагалі відповіли. 

- Нам потрібно поговорити.