Розділ 37. Морок і жах. Гарбузи та скелети.

У четвер у нашому універі вечірка Хелловін. Мене якось не дуже тягне туди йти, але Аля збирається, і я, звичайно, складу їй компанію. Планів на вечір все одно немає. 

Так само, як і немає костюма для вечірки. Все, що нагадує про свято - це червоні ріжки чорта, які залишились у мене ще з минулого року. 

- Я готова, - урочисто вимовляю я, стоячи перед дзеркалом у передпокої, і нап'явши на голову обруч із ріжками. 

З кімнати випливає відьма. А ні, це Аля. 

- Де твоя мітла? - я не оригінальна, я знаю, але не можу не покепкувати. 

- Це все стереотипи, люба моя. Сучасні відьми літають на пилососі, - повідомляє тоном професора, не менше. 

- Ти підеш із пилососом? - уточнюю я про всяк випадок. Якщо що, то я не з нею. 

- Ха-ха-ха, - кривляється Аля, - А ти підеш... - вона оглядає мене з ніг до голови і розводить руками, - ...з рогами? 

- Ну, другого пилососа у нас немає, тому, так, з рогами, - я взуваю білі кросівки. А що? Я сучасний чорт. 

- А де твій хвіст? 

- Відвалився. Ще торік. Ми йдемо вже? 

Швидше сядемо, швидше вийдемо, так би мовити. 

Атмосфера у залі, де проходить вечірка, відповідна - пафосно-скорботна напівтемрява. Навколо одні мерці, зомбі та скелети. На кожному кроці гарбузи з прорізами, що палають. Це так оригінально! Ніколи такого не бачила, і от знов. 

Аля спілкується з якоюсь дівчиною з нашого курсу. Мені відверто нудно. Я розумію, що без Діми все не те. Згадую свого особистого сексуального маніяка і трохи випадаю з реальності, замріявшись. 

- Бу! - прилітає мені в потилицю, і я підскакую на місці, розвертаючись назад. Позаду стоять та іржуть два мерці, в яких я насилу впізнаю Матвія та Олю. 

- Ти зовсім вже?! - обурено кручу пальцем біля скроні, звертаючись до Матвія, - Мені й так тут страшно. 

- Сказав чорт з рогами, - продовжує іржати Матвій, - У нас є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися, - і дивиться на мене так загадково. 

- Я сьогодні нікого не вбиваю. У мене вихідний, - прибираю пальцями фантомне пасмо волосся за вухо. 

- Сьогодні - нікого і не потрібно, тут і так повно мерців, - оглядає зал, - Є гарне вино. Будеш? 

- Ну, якщо тільки трохи, не відмовлюся. Я з Алею, тож на неї теж розраховуйте. 

Ми вчотирьох розпиваємо пляшку вина, стоячи десь у кутку зали за конструкцією з гарбузів. Алкоголь, начебто, офіційно не заборонено. Ми ж не у школі. Але, все одно, якось не хочеться світити пляшкою у натовпі.

Своє вино я не допиваю, не люблю швидко пити. Так і кручу в руках стаканчик, пританцьовуючи під музику.

Десь у натовпі мелькає Антон у костюмі Дракули, відсвічуючи вставними іклами. 

Ми з ним після того випадку не спілкувалися жодного разу, і я не горю бажанням робити це знову. І я досі, так і не знаю, чи був той випадок із Дашею підлаштований ними, чи це так збіглося. 

- Слухай, там Олег приїхав, я вийду на хвилин десять-п'ятнадцять, - Аля виходила поговорити по телефону і тепер стоїть біля мене, - Знову їде у відрядження, треба попрощатися. 

- Давай, чекаю на тебе тут, - я ще недовго рухаюся в такт музиці, але потім мені набридає і я відходжу до стіни. Стою, пишу Дімі повідомлення.

"Морок і жах. У прямому і переносному значенні. Врятуй мене, мій герою!".

"А ти будеш у тих симпатичних ріжках, коли я тебе рятуватиму?" - прилітає відповідь. 

"В них, і тільки в них ;)" 

"Потерпи до завтра, дівчинко моя. Приїду і врятую тебе. Кілька разів))) Кохаю!" 

"Кохаю" - відправляю у відповідь. Усміхаюся. 

Усмішка миттєво зникає з мого обличчя, як тільки біля мене намальовується Антон. Що йому треба знову? 

- Недовго музика грала, - сяє вже своїми, слава богу, зубами Антон. 

- Ти про що? 

- Я про Матецького. Вже злився? 

- Не дочекаєшся, - роблю ковток вина. 

- Чому ж ти не з ним? 

- Це не твоя... - тут мене добряче штовхають у плече, добре, хоч не з того боку, де я тримаю свій стаканчик. Хоча, Антон досить органічно виглядав би з кривавими розводами на білій сорочці Дракули. 

Я обурено обертаюся подивитися, що за нахабний слон пройшовся по мені і навіть не вибачився, але бачу тільки шапку відьми, що промайнула попереду. Їх тут сьогодні стільки, що піди розбери, хто це був. Ще кілька секунд свердлю сердитим поглядом натовп і нарешті розвертаюся до Антона. Він усміхається мені так широко, ніби йому хтось розтяг губи і прив'язав мотузкою на потилиці. Потираю плече, відмічаючи про себе, що Антон навіть не обурився, що мене штовхнули. Хоча б для годиться міг би. 

Я вже й забула, про що ми говорили. Хмурюся і намагаюся згадати. 

- Ти сьогодні приголомшливо виглядаєш! - раптом повідомляє Антон. 

Я закочую очі і мовчки відпиваю ковток вина. Може, якщо я не відповідатиму, він забереться до свого румунського замку? Роблю ще ковток, щоб, не дай боже, не почати йому відповідати. 

Антон дивиться на мене вже без усмішки, мовчки спостерігає, як я ковтаю вино. Коли вже ця Аля повернеться? Напевно, треба піти знайти Матвія з Олею, та потанцювати. Може, Антон тоді відчепиться. 

Роблю крок убік і хапаюся за плече Антона, бо ноги раптом підкошуються. Антон підхоплює мене за талію та тримає. 

- Ну, що ти, цукерочка, знову напилася? Як маленька, чесне слово, - чую Антона, як через товщу води. 

У голові шумить, перед очима все пливе. Антон мене кудись веде. Якийсь в'язкий стан. Я то пірнаю в нього, то виринаю. Дивний диван якийсь - яскраво зелений. А стеля - біла. Антон щось шепоче, нічого не розібрати. Потім нірвана. 

- Уляно, подивися на мене! - я приходжу до тями від легкого поплескування по щоках, і широко розплющую очі. Антон схилився наді мною і дивиться мені в очі. Потім знову нірвана. 

- Ти дебіл, Антоне? - о, Аля нарешті наговорилася зі своїм Олегом і ощасливила нас своєю присутністю, - Я її шукаю скрізь! Куди ти її ведеш? Що з нею? 

Лампочки в коридорі якісь надто яскраві. Були. 

- Олеже, акуратніше, не дрова везеш! 

Олег? Він же поїхав. О, знову чудова нірвана! 

- Клади її прямо сюди, потім роздягну, - постілька моя рідна. 

Нірвана.



Прокидаюсь. 

Вже й на тому добре. 

Обводжу поглядом свою кімнату. Начебто, усе на місці. Трохи болить голова. Скільки ми вчора випили? Пам'ятаю лише півсклянки вина. Потрібно запитати Алю. Де вона, взагалі? Котра година? Намацую на тумбочці телефон. 

Перша година дня???? Я підриваюся на ліжку і тут же ж падаю на нього, тримаючись за голову. Не варто було так різко. 

Перша година дня... Діма вже напевно прилетів. 

Діма. 

І тут я згадую. Якісь уривки розмови: 

"Мені так погано..." 

Його важкий пропалюючий наскрізь погляд. 

Фото з безглуздим зеленим диваном. Антон мене цілує. Фуууу. 

"Просто скажи. Ти була там?" 

Діма з болісним виразом обличчя, таким, що не вірить у те, що відбувається. 

Все це миготить перед моїми очима і в моїй голові зі швидкістю світла. 

Це якась маячня. Потрібно з ним поговорити. 

Набираю Діму, але він не відповідає. Не відповідає він і через три години. Телефон не вимкнено. Я не заблокована. Він просто не відповідає. І, навряд чи, тепер відповість.