Розділ 34. Ян, ти нічого не хочеш мені сказати?

- Уляно, ти вступаєш в один із найпрестижніших університетів країни, - нагадав тато, акуратно перекладаючи салат зі скляної салатниці собі на тарілку, - Шкода, звичайно, що він не в нашому місті знаходиться і тобі доведеться виїхати з дому на довгих п'ять років, - навіщось озвучив він очевидні речі, - Але є ще канікули, та й ми з мамою будемо тебе відвідувати, звичайно. 

Батько прицілився поглядом на блюдо з м'ясом, вибираючи шматок сочніший і пожирніший, як він любив. 

- Вітю! Холестерин, калорії! - завела свою улюблену платівку мама, яка вічно худне.

Тато якось сумно зітхнув і врешті-решт вибрав нежирний шматок. 

- Ось навіщо тоді таке готувати, якщо їсти не можна? - невдоволено пробурчав він. 

- Багато ти розумієш. Жир йшов у комплекті з м'ясом. 

Тато тільки здивовано припідняв брови, нічого не відповівши. Логіку жінок він так і не зрозумів за двадцять років шлюбу з мамою. 

- Звичайно, ні про який гуртожиток не може бути мови, - продовжив тато, прожувавши свій супердієтичний шматок м'яса, - Ми арендуємо тобі квартиру. Але, Уляно, ми покладаємося на твою розсудливість і пам'ятай, що ні про які стосунки, а тим більше, заміжжя, - він виразно подивився на мене, блиснувши склом окулярів, - до закінчення університету і мови не може бути. Ти мене зрозуміла? 

Я нетерпляче закивала головою, погоджуючись. Які стосунки? Яке заміжжя? Завтра мій випускний! Ми з подругами ще маємо обговорити всі нюанси в мільйон п'ятий раз, у нашому спільному чаті. За годину манікюр. Потім ще раз приміряти сукню. І босоніжки. А то раптом нога виросла! А що? Все може бути. 

- Можеш знайти собі компаньйонку, однокурсницю там або, не знаю ... одногрупницю, щоб не так нудно було. Але жодних хлопців! Ти мене зрозуміла? 

- Ну, звісно, ​​зрозуміла, тату. Навчання і тільки навчання! Ну, я побіжу? - я скорчила зворушливу просячу пичку. 

- Біжи, - зітхнув тато, - Пам'ятай про те, що я сказав. 

І я пам'ятала. Аж до того моменту, як побачила Антона на першій лекції. Я на той момент не думала про те, що сказав мені тато. Я думала про те, як приголомшливо виглядає Антон у своїй блакитній сорочці, як сексуально спадає пасмо його світлого волосся йому на чоло. І як би мені хотілося стати його дівчиною. Ну, можна було хоча б помріяти? 

Ні, про навчання я не забула. Вчилася я добре, чим радувала батьків. Хлопців у мене, звичайно, не було, якщо не брати до уваги того невдалого епізоду після випускного. Та і які хлопці? Я, крім Антона, нікого не бачила. 

А потім у моєму житті якось непомітно з'явився Діма. Точніше, з'явився він якраз помітно. Штовхнув так, що я мало не впала. І зараз, я вже чудово розумію, що це була не випадковість. 

- Може, ти поясниш, що відбувається?! - вириває мене з трансу злий татовий голос. 

Батьки завмерли на порозі, і приголомшено дивляться на нас із Дімою. Видок у нас ще той, я скажу. Моє волосся скуйовджене і стирчить у різні боки, я машинально пригладжую його руками. Добре, що мій одяг досі на мені. Верхні гудзики на сорочці Діми відірвані, а сама сорочка з'їхала вниз з одного плеча. Джинси тримаються на одному чесному слові. Точніше, на ще зовсім недавно твердому, чесному слові. 

Боже, яка ганьба! 

Ні, мої батьки молоді та сучасні люди, їм всього то по сорок і виглядають вони спортивно і підтягнуто. Але, пам'ятаючи все те, що казав мені тато перед моїм від'їздом до університету, мені вже зовсім так не здається. Ну те, що вони сучасні. 

Діма акуратно застібає блискавку та заклепку на джинсах, і поправляє сорочку. 

- Уляно! - тато дивиться на мене, мабуть чекаючи від мене зрозумілої відповіді. Але я сама така ж приголомшена, як і він, і навряд чи можу щось збагнути. 

І тут зовсім несподівано в гру вступає Діма. 

- Добрий день. Мене звуть Дмитро, я хлопець вашої доньки. Я її дуже кохаю і готовий одружитися з нею хоч зараз, - на одному подиху вимовляє він зовсім рівним голосом, ніби це не він три хвилини тому стогнав і задихався в приступі пристрасті. 

У мене відвисає щелепа, бо я такого зовсім не очікувала. Я навіть не знаю, чого б я очікувала від Діми у такій ситуації. Швидше за все, збентеження. Це, як мінімум. І...одруження? Я повертаю голову в його бік, приголомшена вдруге за останні кілька хвилин. 

- А що… в цьому є необхідність? - оживає мама, - Уляно, ти що вагітна? 

Мої очі округлюються. 

- Мамо! 

- Ще ні, але ми дуже старанно над цим працюємо, - не моргнувши і оком, на повному серйозі видає Діма. 

Боже! Це, мабуть, останні хвилини мого життя! Якби Діма тільки знав, що з моїми батьками такі жарти не проходять! 

Я відчуваю, як жар опалює мої вилиці. 

Тато явно намагається впоратися із собою. У мами круглі очі на пів обличчя. 

- Може ми, таки, пройдемо у вітальню? - запитує Діма. Схоже, він єдиний, хто при свідомості. 

Тато якось розгублено киває, знімає взуття та йде до кімнати. Мама семенить слідом. 

- Ян, ти нічого не хочеш мені сказати? - тихо запитує мене Діма, трохи піднявши брови, як тільки батьки заходять до кімнати. 

- Розумієш..., - це все, що я встигаю йому відповісти, бо з вітальні чується голос тата, який мене кличе. 

Ми заходимо у вітальню. 

Тато стоїть біля вікна, задумливо дивлячись на вулицю, мама сидить на дивані і посилено тре скроні. 

- Отже, - тато розвертається в наш з Дімою бік, - Ми слухаємо. 

- Ми з Дімою зустрічаємося. І вчимося разом, - невпевнено починаю я, - Так вийшло...

Поруч хмикає Діма. 

- Другий курс, - вимовляє тато, роздумуючи, - Уляно, ти пам'ятаєш, що я тобі казав? 

- Так, тату. 

- І? 

Я дивлюся на Діму, який стоїть поруч і спокійно розглядає мого батька. Немає навіть натяку на хвилювання. Він просто чекає продовження, напевно, все ще не розуміючи, чому такий переполох. 

- Я розумію, - продовжує тато, - Кохання, почуття, яскраві враження. Але ж ви ще зовсім молоді. Дімо, ну що ти можеш їй дати? 

- Тато! 

- Уляно, ну ти сама поміркуй. Вчитися вам ще чотири роки! 

- Три з половиною. Майже, - бурчу я. 

- Три з половиною, - повторює тато, - Житла у вас немає, заробітку немає, стабільного, принаймні. Ти працюєш, Дімо? 

- Угу, -  Діма дивиться на мого батька спідлоба, вивчаючим поглядом. 

- Ким? 

- Вантажником, - раптом відповідає Діма. 

Тато здивовано піднімає брови. 

- Дімо, ну навіщо ти так... - починаю я. 

- Все нормально, Улян, навіщо брехати? Працюю вантажником, житла свого не маю. Я, напевне, недостойний вашої доньки, чи не так? 

- Ну чому одразу недостойний? - якось невпевнено вимовляє тато,  - Просто, поки що Уляні потрібно думати про навчання, а не про шлюб і дітей. 

- Ясно. Тобто, проблема не в моїх фінансах? А в майбутньому Уляни? 

- Проблема в тому, що я хочу, щоб моя дочка закінчила університет до того, як вийде заміж. 

- Я вам обіцяю, що до цього не дійде, поки вона вчиться, - впевнено, хоч і якось сумно, вимовляє Діма. 

- А до чого дійде? - не вгамовується тато. 

- Вітю, ну що ти...- не витримує вже навіть мама. 

- Ваша донька - доросла дівчина, а в мене найсерйозніші наміри, - спокійно вимовляє Діма, дивлячись в очі моєму батькові. 

- Я не хочу, щоб твої серйозні наміри заважали навчанню моєї доньки. 

Діма мовчить. Я тільки переводжу погляд із одного на іншого. 

- Отже, приємно було познайомитись, Дімо. Я сподіваюся, ти хлопець тямущий, і більше біля своєї дочки я тебе не побачу. А якщо побачу, то підніму на вуха увесь університет. Якщо треба, то й до ректора дійду! 

- Тато! 

- Ну, що ж так радикально? - бачу як Діма намагається стримати усмішку, - І потім, Іван Геннадійович не має права забороняти студентам зустрічатися. Це не в його компетенції. 

- Та що ти? Подивимося, як ти заспіваєш у його присутності. 

- А давайте подивимося, - раптом пропонує Діма, - Як щодо завтра, о восьмій вечора?