Розділ 33. Знову сюрпризи

Я ще деякий час продовжую тупо дивитися в монітор, хоча вже майже не бачу букв через сльози, які застилають очі і повільно збігають по щоках. 

- Як ти знайшла ці фото? - безбарвним голосом питаю Алю, - Ти що, шукала його в інтернеті? Навіщо? - я повільно повертаю голову у її бік. 

Аля теж сидить трохи приголомшена, дивлячись кудись крізь монітор. 

- Я не шукала. Мені Антон надіслав посилання. Я відкрила. Здивувалася, звісно. Потім набрала його ім'я в пошуковій системі, і... результат ти бачила. 

Так, бачила. 

Так ось, що мав на увазі Антон. 

Сказати, що я шокована, нічого не сказати. Відомий манекенник, та ще й французький. Дівчина вродлива, як богиня. Романтичні відносини. Подіуми Мілана та Нью-Йорка. Обличчя знаменитих брендів. І це... мій Діма? Чи вже не мій?
А чи був колись моїм? 

Витираю сльози долонею. 

- Улян, тільки ти не роби поспішних висновків, - Аля дивиться на мене зі співчуттям, - Можливо, все не так, як здається. Так, він не сказав тобі, ким він працює, але ж ти напевно не питала. 

- Та й у думках не було! Звичайний студент, - я вже дісталася своїх нігтів і нервово гризу манікюр, - А ця дівчина?! 

- Ну, було ж у нього особисте життя до тебе? Чи ти думаєш, ти в нього перша? 

- Ти думаєш, це стара фотка? - питаю її з надією в голосі, начебто це залежить від неї. 

- Ну ... там дати немає. Може, й стара. У будь-якому разі, я думаю, він тобі все пояснить, - вона уважно дивиться на мене, - Ти ж поговориш із ним? 

Відповісти я не встигаю, бо у двері дзвонять. 

Діма! Це, напевно, він! Він же сьогодні прилітає! А я тут заревана, і швидше за все з розпухлим носом та червоними очима. 

- Хочеш, я відчиню? - запитує мене Аля, бачачи мою реакцію на дзвінок. 

- Ні, я сама, - може, буде боляче, зате швидко. 

Я йду відчиняти. Довго вожуся з замком, чомусь руки тремтять і не слухаються. Що він мені зараз скаже? 

На порозі стоїть Діма і спокусливо посміхається. Такий рідний і такий далекий. 

- Хотів зробити сюр ... - побачивши мою кислу міну, куточки його губ відразу ж повзуть вниз, - ... приз ... Що сталося, Ян? - запитує з тривогою в голосі, та й вигляд у нього різко стає напруженим. 

А я просто стою і дивлюся на нього, не знаючи, що відповісти чи запитати. З чого почати взагалі? 

- Ян, що сталося? - Діма заходить у квартиру та зачиняє двері. Бере мене за плечі і заглядає в мої очі, - Що сталося, поки мене не було? - він не на жарт стривожений. 

- Що ти робив у Парижі? - нарешті вимовляю я. 

Він застигає на мить, потім повільно відпускає мої плечі, проводить руками вниз по моїх руках, простежуючи за ними поглядом. Прибирає руки та піднімає очі на мене. 

- Я там живу. І працюю. 

- Ким? - мені здалося, чи мій голос затремтів? 

Діма деякий час дивиться на мене, явно наважуючись говорити чи ні, а потім зітхає глибоко. 

- Моделлю, - вимовляє після паузи. Дивиться мені у очі, чекаючи моєї реакції. 

- Чому ти мені не сказав? 

- Якось нам було не до цього… І… це не та робота, якою я пишався б, - швидко додає він, - Що тут розповідати? - Опускає голову вниз. 

- І про Валері Дюпонт теж нема чого розповісти? Ти вже зробив їй пропозицію? 

Діма піднімає на мене свій стривожений погляд. 

- Це все вигадки журналістів, - чітко і впевнено промовляє він, - Так, ми з нею зустрічалися недовго. Але Валері вже давно у минулому. 

У минулому, значить. І зустрічалися недовго. Може мене теж чекає та сама доля? "Париж, Мілан, Нью-Йорк" якось недоречно з'являється в голові фраза Антона. "Тисячі красивих, дорогих жінок". Може у нього в кожному місті по такій, як я? А що, дуже зручно. 

На очі знову набігають сльози. 

- А я де, Дім? - дивлюся на нього, побоюючись, що сльози зараз прорвуться на волю. Це боляче - розуміти, що для коханої людини ти можеш бути однією з. 

Діма моргає кілька разів, мабуть не розуміючи, від чого мої очі знову наповнюються сльозами. 

- А ти в моєму серці, - вимовляє він так, ніби це само собою зрозуміло, - Назавжди. 

Це що, освідчення в коханні? Я забуваю, як дихати. Дивлюся на нього на всі очі. 

Ми так і стоїмо посеред коридору, він у верхньому одязі, я в майці і шортах, і босоніж. Урочистість моменту іноді перериває Аля, яка періодично маячить десь у районі кухонних дверей. 

- Я кохаю тебе з того самого моменту, як побачив, - на кухні щось голосно падає. Я здригаюся. 

Діма взагалі ніяк не реагує на звук, продовжуючи дивитися в мої очманілі очі. Моє серце зараз прорве грудну клітку і поскаче в далечінь. Він освідчується мені в коханні! 

-  Я тоді прилетів до Києва у справах, зайшов у гості до діда, побачив тебе... 

- Так, стоп, - я миттю повертаюся на землю, - Я не була в гостях ні в яких .... літніх людей, - дивуюся. 

Діма дивиться на мене, стискає губи і опускає погляд. Знову зітхає, обводить очима простір, ніби шукає підтримки у стін. 

- Він працює у нашому університеті, - нарешті вимовляє він. 

- Охоронцем? - чомусь вирішую я. 

- Ректором, - відповідає після деякої паузи Діма і уважно дивиться на мене, оцінюючи мою реакцію. 

- Іван Геннадійович - твій дідусь?! - скрикую я. Дивно, але з кухні не чути жодних звуків. Аля знепритомніла? 

Я закриваю обличчя руками, намагаючись впоратися з собою. На сьогодні надто багато інформації. Мій мозок зараз закипить. 

Я забираю руки від обличчя. 

- Дім, я боюся, що наступного разу я дізнаюся, що ти член британської королівської родини і п'ятий у черзі на престол. 

- Такого точно немає в моїй біографії, - на повному серйозі відповідає Діма, розгублено кліпаючи очима. 

- І, слава богу. Тому що, я поки що не готова бути Меган Маркл, - кажу я швидше, ніж розумію, що я ляпнула. 

Діма спочатку дивиться на мене з легким подивом, а потім його губи розповзаються в посмішці. 

- Це не те, що ти подумав! - швидко починаю виправдовуватись я, відчуваючи, як мої щоки охоплює зрадливий рум'янець. 

- Тобто, ти вже приміряєш на себе роль моєї дружини, - стверджує він із хитрою посмішкою на губах. Він що, насміхається з мене? 

- Нічого я не приміряю! Просто вилетіло машинально! Дімо, забудь про це, будь ласка, - прошу я, - Я не збираюся виходити заміж, принаймні поки не отримаю диплом і не побудую кар'єру. 

Діма нічого не відповідає, а тільки задумливо роздивляється мене. Посмішка сповзає з його обличчя. 

- Гаразд. Проїхали, - нарешті вимовляє він, - Обійми мене, - тихе прохання. 

Я одразу кидаюся в його обійми, зариваюсь носом у його шию, вдихаю такий рідний аромат. Він кохає мене! Тільки зараз до мене доходить, що я йому нічого так і не відповіла. Упустила момент зізнатися йому у своїх почуттях. 

- Ти тільки прилетів? - шепочу йому кудись у шию. 

- Речі додому закинув і відразу до тебе, - його губи ворушаться десь у моєму волоссі на маківці. 

- Голодний? 

- Дуууууже, - і тихий смішок. 

У коридор виходить Аля. 

- Я не дивлюся, я нічого не бачу, - швидко бубонить вона. 

- Ти куди? - здивовано питаю її, злегка розвертаючись в обіймах Діми і помітивши в її руках рюкзак. Вона взуває кросівки і тягнеться за курткою. 

- Я... мені... я переночую в Олега. Побачимося завтра в універі, - обходить нас із Дімою, і вискакує за двері, хитро посміхаючись. 

Ми зустрічаємося з Дімою очима. Мовчки дивимось один на одного мить, а потім, не змовляючись, впиваємось губами в губи один одного. Діма проводить язиком по моїй верхній губі, прикушує нижню, штовхається язиком до рота. Втягує мій язик, пестить своїм язиком. Руками заривається в моє волосся, тягне за нього трохи назад, так, що мені доводиться задерти голову доверху. Припадає губами до моєї шиї, втягуючи шкіру, залишаючи на ній свої мітки. З мене виривається стогін. Я починаю стягувати з нього куртку, Діма знову припадає до мого рота, мугикає мені щось у губи, а мене вже крити починає, та так, що вогнем горить під шкірою і прострілює розрядами по м'язах. Мій, тільки мій! 

Куртка злітає на підлогу, він залишається у сорочці. Неслухняними пальцями намагаюся розстібнути гудзики, не в силах відлипнути від його губ, поки Діма нишпорить своїми руками під моєю майкою.
Абияк вдається розстебнути перший гудзик. 

- Дай я, - нетерпляче вимовляє Діма, починаючи сам розстібати гудзики. 

Але щось іде не так і кілька гудзиків відлітають і падають на підлогу. 

- Дім, сорочку зіпсуєш! - обурююсь я. 

- Начхати! - у його голосі нотки розпачу. 

Мої руки автоматично опускаються нижче. Починаю розстібати його джинси, поки він намагається зірвати із себе сорочку. Знову жадібно вривається у мій рот. 

У дверях раптом починає прокручуватися ключ. Аля щось забула? Ми відлипаємо один від одного, дихаємо загнано, дивлячись один одному в очі. 

- Я її вб'ю колись, - нервово жартую я. 

- Я допоможу ховати труп, - абсолютно серйозно відповідає Діма. 

Двері відчиняються і я з жахом в очах дивлюся через плече Діми на застиглу фігуру в отворі. 

- Уляна???