Розділ 31. Париж, Мілан, Нью-Йорк

Я на мить застигаю на місці, не вірячи своїм очам. І я відмовляюся приймати те, що вони бачать, бо нізащо не повірю, що Діма може так зі мною вчинити. Після нашої ночі, після того, що він мені казав... Він же присягався, що між ними нічого не було. Ну, ні! Зараз ми з'ясуємо, що взагалі відбувається. А хтось ще й не дорахується волосся! 

Я роблю впевнений крок уперед, і мене одразу різко хапають за руку ззаду і розвертають назад. 

- Не дивись туди, Уляно, тобі не треба на це дивитися, пішли зі мною, - переді мною стоїть Антон, і дивиться на мене якимись запаленими очима, потім тягне мене за руку, уводячи за собою, - Він з Дашею вже давно і не лише з Дашею! 

- Відпусти! - я намагаюся вирватися, але Антон дуже міцно стискає мою руку і тягне за собою. 

- Ти ж не думала, що він буде тобі вірним? - продовжує Антон, не звертаючи уваги на мої спроби вирватися. Я ледве встигаю переступати ногами, щоб не впасти, - У нього таких, як ти і Даша - сотні по всьому світу! 

Що??? По якому світу? Він що, марить? 

- Та відпусти ти мене, мені треба до нього! 

- Париж, Мілан, Нью-Йорк, - продовжує марити Антон, тягнучи мене за руку, - Тисячі вродливих, дорогих жінок. Ти ж не думаєш, що він зупиниться саме на тобі? 

- Антоне, ти не в собі! Відпусти, мені треба поговорити з Дімою! 

Ми вже вийшли на проспект, точніше, мене сюди витягнув Антон. Він різко розвертається, хапає мене за плечі і легенько струшує. 

- Та послухай мене, Уляно! - збуджено вимовляє Антон. Запалений блиск у його очах лякає мене, - Твій Дімочка зовсім не той, за кого себе видає! У нього баб мільйон! Ходімо, я тобі все покажу. 

Я йому, звичайно, не вірю, але відчепити від себе руки Антона дуже складно. Він уп'явся в мене як кліщ і тягне до найближчого кафе. 

Він заводить мене всередину і садить за стіл.
Я стиснувши зуби, сердито дивлюся, як він сідає навпроти і дістає телефон. 

- Зараз я тобі все покажу, зараз, - він щось нервово клацає у своєму телефоні. Я напружено спостерігаю за його діями. 

Він так впевнено поводиться, що я мимоволі починаю думати, що ж такого він мені може показати. Я не хочу сумніватися в Дімі ні на секунду, але, все ж таки, дії Антона зароджують у мені якусь легку невпевненість. 

- Фак! - мало не підстрибує на стільці Антон, - Мобільного інтернету немає. Дай мені свій телефон! 

- Я його залишила вдома, - телефон Діми я йому нізащо не дам. 

- Гаразд, я зараз дізнаюся пароль від вайфаю. Тобі взяти каву? 

Я з великими круглими очима машинально киваю головою, хоча, ЯКА, НА ХРІН, КАВА?!!! Мене всю трясе! 

Антон іде до бармена в глиб зали, а я швидко дістаю з кишені телефон Діми. Залізаю в його листування у месенджері, знаходжу Дашу.

Ну, як то кажуть, згоріла хата, гори і хлів!
Зараз ми все з'ясуємо. 

Клацаю на їхнє листування. 

Швидко читаю, намагаючись знайти якісь ознаки їхнього зв'язку. Судячи з усього, дівчина постійно нав'язливо пропонувала зустрітися. Відповіді Діми: 

"Зайнятий" 

"Ні, не вийде" 

"Даш, ще раз: вибач, але мене це не цікавить" 

І тут же його повідомлення Даші десь за годину: 

“Якщо не передумала, то через годину за адресою: Озерна, 24” 

Це адреса квартири Руслана. І це було того дня, коли ми були там на вечірці. 

Цікавенько.
Я тоді написала йому, що зустрічаюся з Антоном. Він хотів, щоб я ревнувала? 

Потім знову мляві повідомлення, типу: 

"Сьогодні зайнятий" 

"Ні, не зможу" 

І ось щось новеньке: 

Даша: Ти подумав? 

Діма: Ми вже про це говорили. Все, що я можу запропонувати – це дружба. 

Я з полегшенням видихаю. Не було в них нічого! Хоча я й до цього не сумнівалася в словах Діми. Але одна справа - слухати, що тобі кажуть, і зовсім інша, коли є факти. 

Я підхоплююся з-за столика і біжу до дверей.
Антон щось кричить мені слідом, але мені вже начхати на все. Швидше! Швидше до нього! 

Я підбігаю до будинку і відразу розумію, що не знаю куди бігти далі. До нього? Він же пішов до себе? Чи, може, вже повернувся до мене? Минуло вже десь хвилин двадцять, а може, й більше. Якщо навіть він і повертався до мене, то, напевно, вже пішов, квартира то закрита! 

Біжу до його під'їзду. Проскакую слідом за якоюсь жінкою, забігаю на третій поверх і дзвоню до квартири. Ніхто не відчиняє. Дзвоню ще й ще раз. За дверима тиша. Кусаю губи і розмазую по обличчю сльози, що незрозуміло звідки взялися. А раптом, він поїхав із Дашею? Так, Уляно, візьми себе в руки! В них же не було нічого! 

Плетуся до свого під'їзду. Втомлено піднімаюся на другий поверх, і бачу Діму, що сидить на килимку біля моєї квартири. Він спирається спиною та головою на двері, його очі заплющені, губи стиснуті, брови зведені, наче від болю. Він, напевно, не чує мене, бо в під'їзді гуде ліфт. 

- Дім ... - тихенько кличу я. 

Він різко розплющує очі. У погляді читається купа запитань. 

- Де ти була? - видихає з полегшенням. 

- Я... там... пробач мені, - я опускаюся перед ним на коліна і тягнуся до нього, обіймаючи і зариваючись носом у його шию. 

- Ти мене налякала, -  шепоче він мені на вухо, міцно притискає мене до себе, перебирає пальцями моє волосся і цілує щоки, шию, все, до чого дістає, - Я дзвоню, ніхто не відкриває. Куди ти поділася? Чому ти плакала? - він відриває мене від себе і дивиться з тривогою в очах, - Тебе хтось образив??? 

- Ні, все нормально. Я просто хотіла віддати тобі твій телефон, вибігла за тобою, а там ти...і... - горло стискається і я не можу більше нічого сказати. 

Очі Діми розширюються. 

- Ти все це бачила? 

Я киваю. У його очах паніка. 

- Ян, нічого не було, я не знаю, звідки вона взялася... 

- Я тобі вірю. 

- ...я не знаю, що на неї найшло. 

- Дім, ти мене чуєш? - заглядаю йому в очі, - Я тобі вірю. 

Він уважно дивиться на мене, намагаючись зрозуміти, чи я кажу правду. Потім його риси обличчя розслаблюються, а напруга у тілі зникає. 

- Іди до мене, - знову обіймає мене. 

- Дім, ти на холодній підлозі сидиш, - стогну йому кудись у груди, - Вставай негайно, - я вибираюся з його обіймів, підводжуся і тягну його за руку вгору. 

Він підводиться і обіймає мене зі спини, поки я намагаюся відчинити двері ключем. Цілує волосся, залазить руками під футболку. Я зараз збожеволію. 

Завалюємося в квартиру. Наші губи відразу зливаються в п'янкому поцілунку. На підлогу починають злітати наші речі. Куртки, футболки, вжикають блискавки джинсів, мій ліфчик відлітає кудись на люстру. Він відривається від мене, коли на мені залишаються тільки трусики, але я відчуваю, що і їм залишилося недовго. 

Діма підхоплює мене під стегна, я обвиваю його міцний торс ногами і він відносить мене в спальню, щоб знову забрати мене з собою в чудовий світ насолоди. 

Кохаю його і не бачу меж свого кохання. 

Збудження розливається по венах, змушуючи серце гарячково битися об ребра. Його губи вкривають вологими поцілунками кожну частинку мого тіла. 

Ми задихаємося від надто гострого збудження, що накотило так раптово, але це те, що нам потрібно зараз - бути якомога ближче одне до одного, бути одне в одному, зливатися в одне ціле. 

Я вигинаюсь від нестимного бажання і намагаюсь відчути його ще глибше. Мені так потрібно відчувати його всього, до останнього міліметра. Здається, що це триває нескінченно і, водночас, мені все мало й мало. Його руки на моїх стегнах задають потрібний темп, ще декілька шалених хвилин, і я вже не можу витримати більше. Від гострого задоволення я заплющую очі і кричу. Йому так подобається доводити мене до цієї точки, адже він просто божеволіє, коли я гарячково стискаю його всередині. Як крізь товщу води, чую його фінальні стони, відчуваю його спазми і притискаюся до його гарячого вологого тіла, зариваюся носом кудись у шию і намагаюся віддихатися. Діма міцно стискає мене в обіймах, дихає важко і водить руками по моїй спині. "Кохаю, як же я кохаю тебе!" - це все, про що я можу думати зараз.

- Моя, тільки моя, - шепоче він притискаючи мене до себе, гладить і цілує, - Нікому не віддам. Моя.


Так приємно просто лежати і дивитися на кохану людину, торкатися його губ, вести пальцями по вилицях, куйовдити його волосся. Діма дивиться на мене, прикривши одне око та посміхаючись. Моя рука повзе нижче, проводить по міцній довгій шиї, зачіпає соски і зупиняється біля його пупка. 

- Опустиш руку нижче, і ми з цього ліжка ще два дні не встанемо, - жартує він. 

- Нам би в університет ще якось дійти, - сміюся я. Мені так точно. Я там вже три дні не була. 

- От, чорт! - Діма змінюється в обличчі, - Я забув зовсім, мене завтра не буде, мені потрібно... така справа... я відлітаю на кілька днів. 

- Куди? - дивуюсь я.

- Та..., - він заминається, потім глибоко зітхає, - ... до Парижу. 

"Париж, Мілан, Нью-Йорк" -  раптово згадую я слова Антона. Про що говорив цей ненормальний? 

"Тисячі вродливих, дорогих жінок" - спливає у моєму мозку. 

- Дім, а ти був коли-небудь у Мілані? 

Він піднімає свій погляд і уважно дивиться мені в очі.