Розділ 30. Діма

Коли я вперше побачив тебе
Ці очі, цей сміх
Ти мені нагадала здається
Одразу всіх
Кого я любив, з ким хотів бути поруч
Я стояв як вкопаний
У мене не було слів
Ледве вимовив
Не подумай нічого такого
Але ми ще поруч
А я вже хочу побачити тебе знову   

                  (Мачете - укр. рок-гурт, вільний пер.)

Квітень. 

Я всоте за останні півтори години дивлюся на циферблат свого годинника. Навіщо? Раніше, ніж це можливо, рейс до Києва все одно не оголосять. Працівники аеропорту знову оголосили страйк і мені взагалі пощастить, якщо я сьогодні сяду в літак, бо кожен п'ятий рейс сьогодні скасовується. Гортаю стрічку інстаграма. Все нудно, все гламурно, все очікувано. 

Батьки попросили мене особисто привітати з днем ​​народження мого діда Івана, батька моєї матері, та передати йому від них подарунок. А, оскільки, я й так збирався летіти до Києва, щоб продати квартиру, яка залишилася мені у спадок від іншого діда, батька мого батька, то я, звичайно, погодився. Діда Івана я давно не бачив, останнім часом спілкувалися лише по відеозв'язку. 

Квартира у Києві мені не потрібна. Все моє життя тут, у Франції. Мої батьки - успішні люди і навіть відомі у своїх колах. Мама - дизайнер інтер'єрів, у неї своя студія - одна з найпопулярніших у Парижі, батько - затребуваний художник, його картини купують за нереальні гроші. Ми всією сім'єю вже шість років живемо у Парижі. Лише сестра півроку тому переїхала і живе зі своїм хлопцем Жаком у передмісті. Одружуватися навіть збираються. 

Нарешті оголошують реєстрацію на мій рейс. 

Дівчина за стійкою дарує мені усмішку до вух і сяє щасливими очима. Я вже звик. І справа не в тому, що я їй сподобався, чи це необхідність у її роботі. 

Звісно, ​​вона мене впізнала. 

Моє обличчя на всіх телеканалах Франції. І навіть на бігбордах. Реклама останнього аромату відомої марки.
Я усміхаюся їй у відповідь і простягаю свій паспорт. 

Майже півтора року тому, дуже добрий друг моїх батьків, власник відомого будинку моди, упросив мене (так, саме упросив) знятися в рекламі для його нової колекції. Він і раніше бачив мене, коли я був ще підлітком. Але того року я якось дуже швидко витягнувся, виріс, подорослішав. І він, побачивши мене в чергове, почав насідати на мене з проханням знятися для його колекції. 

Я упирався, як міг. У мене навчання, останній клас, купа екзаменів попереду, які зйомки?
Але, все ж таки, я здався під тиском батьків (адже, така людина просить, як можна відмовляти!) і погодився. Один раз, як то кажуть... 

І почалося. Я одразу виявився потрібен усім, почало надходити безліч дзвінків та запрошень. Я спочатку відмовлявся, тому що не працював з жодною агенцією, і нічим нікому не був зобов'язаний. 

Батьки переконували мене подумати, казали, що робота моделлю не завадить навчанню. Сестра була в захваті. Звичайно, її улюблений братик - обличчя з обкладинки! Це частково через неї я погодився підписати контракт із агенцією. Вона мене якимось чином умовила. Ну і, звичайно, через те, що можна було заробити пристойні гроші, і не користуватися грошима батьків. Все ж таки, вже повнолітній. 

Тепер моє обличчя у телевізорі та на бігбордах, і я часто беру участь у модних показах відомих брендів. І не лише у Франції. 

Це трохи втомлює, тому що моє навчання, тоді в ліцеї, а тепер на економічному курсі, нікуди не поділося. Довелося вчитися читати в літаках і готелях, весь час щось до-здавати, якось викручуватися. Але, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Мої оцінки від цього не постраждали. 

Дівчина бажає мені успішного польоту і проводжає сяючим поглядом. Я усміхаюся у відповідь і підморгую.
Можливо, наступного разу, мила. 

Київ зустрічає мене теплою квітневою погодою. У повітрі вже витає дух довгоочікуваного літа, що наближається. 

Беру таксі та їду до квартири покійного діда. Сумно буде її продавати. Все ж таки, там я провів багато гарних днів свого щасливого дитинства. 

Наступного дня я йду пішки до діда Івана на роботу. Це зовсім недалеко, кілька кварталів від квартири, і я не утруднюю себе викликом таксі. Прогуляюся вулицями заразом, вберу в себе запахи дитинства. В руках подарунок від батьків та ще один, від мене особисто. 

Я підходжу до центральної будівлі університету. Окидаю поглядом білий фасад. Колись дід Іван мріяв, що я вчитимуся тут. Ще до того, як ми всією родиною переїхали до Франції. 

Проходжу через охорону, мене пропускають без запитань, дід уже про все домовився, звісно. Іду на другий поверх до адміністрації. Мій дід - Іван Геннадійович Мазур - дуже шанована людина, цілий ректор цього самого університету. 

Завертаю за ріг від сходів до широкого довгого коридору, наприкінці якого знаходиться кабінет діда. Ледве ухиляюся від кількох спритних молодиків, які мало не збивають мене з ніг. В університеті якраз перерва і коридори переповнені голосними студентами. 

Роблю кілька кроків коридором і помічаю дівчину, що йде назустріч. Вона розмовляє з подругою, сміється, маше руками. Її тоненьки пальчики мелькають у повітрі, коли вона щось захоплено розповідає дівчині, що йде поруч. 

Я завмираю на місці, не в змозі відвести погляд. Мені здається, світ на мить зникає і я навіть не одразу розумію, що хтось випадково штовхає мене, проходячи збоку. 

Усю мою увагу приковує до себе русоволоса незнайомка. 

Яка ж вона прекрасна! 

Вона просто занадто прекрасна для цього світу. І я зараз не про звичну красу говорю. Ні, вона, безперечно, вродлива. Середнього зросту, фігура - просто очей не відірвати. Але, не це по-справжньому приваблює. Вона світить, як сонце, зсередини сяє. Ніколи ще не бачив нічого прекраснішого. А я вже надивився. 

Вона вся жива, її усмішка настільки чарівна, а рухи граціозні, що мій мозок просто плавиться в цей момент, а думки зникають, і все, що я можу робити, це стояти в потоці студентів, що снують туди сюди, і тупо витріщатися на цю нереальну картину. 

Моє серце шалено гупає і вискакує з грудей. Мені не вистачає повітря. 

Дівчата, нічого не помічаючи навколо, проходять повз мене. Я чую легкий мелодійний сміх цієї чудової німфи. У ніс вдаряє незвичайний аромат. У світі не існує, напевно, таких п'янких духів. Це її аромат. 

Я проводжаю її жадібним поглядом, не сміючи відірватися від місця, де стою. Я не знаю що мені робити. Я вперше у житті не знаю, як мені підійти до дівчини. Що я їй скажу? Запрошу на побачення? Розкручу на секс, а потім продам квартиру та поїду? Я так не хочу. Я хочу її у своєму житті. У мене навіть сумнівів немає. Я хочу її, і не на один раз. Якщо пощастить, назавжди.



Вересень.


За тиждень я вже навчався тут. Все вдалося залагодити досить швидко. Батьки, звичайно, нічого не зрозуміли, чому я раптом вирішив перевестись до Києва.
Але діду я брехати не став. Я все йому розповів, він у мене класний, хоч і суворий - посада зобов'язує. Він мене зрозумів, як чоловік чоловіка. Через свого секретаря він дізнався, що дівчина незаміжня і ні з ким ні в яких стосунках не перебуває. Де вже та видобула свою інформацію, мені було не відомо. 

Дідові вдалося переконати моїх батьків у правильності мого рішення. Наплів їм щось, про дуже якісну освіту і про те, як йому тут самотньо далеко від родини. Звичайно, тут у нього були ще інші родичі та багато друзів. Але найближчими та найріднішими були ми з сестрою та батьками. 

Роботі мій переїзд ніяк не завадив. Я часто літав на зйомки та покази. 

Але яке ж було моє здивування і розчарування, коли Антон, син добрих друзів мого діда Івана, мій друг дитинства, з яким ми опинилися в одній групі і відразу відновили нашу дружбу, майже відразу зазначив свою зацікавленість у дівчині, заради якої я тут перебував. 

- Он, бачиш - у синій сукні, біля шатенки в червоному піджаку? - запитав мене Антон, коли ми сіли на самому верхньому ряду в аудиторії, перед моєю першою лекцією в цьому університеті, - Вибирай будь-яку, тобі будь-яка дасть. Але цю не чіпай. Я її сам хочу спробувати. Вже давно. Не знаю, як підкотити. Вона ж така вся... може й не дати. 

- У якому сенсі - спробувати? - сторопів я. 

Він глянув на мене, як на нетямущу дитину. 

- Ну, трахнути. Разок. Може навіть і не разок, - він заржав, як кінь, - Дивлячись, як дасть. 

Мені захотілося врізати йому по морді. Ось просто тут і зараз. 

- Ти це серйозно? - заскрипів я зубами. 

- Та, гаразд, розслабся, я пожартував, - Островський метнув на мене трохи стурбований, невпевнений погляд, - У вас там що, у Франції, без лямур-тужур уже й сексу не буває? 

Я напружено дивився йому в очі, оцінюючи ступінь його цинізму.
Він заговорив після невеликої паузи: 

- Та подобається вона мені, дуже подобається. Я таких ще не зустрічав. Вона, коли посміхається, то ніби марніє все довкола. Хочу її, аж до болю в яйцях. Але, знаючи себе, я не впевнений, що якщо трахну її, то це буде надовго. Ну, у сенсі, з продовженням. Лямур-тужур... Тож, поки пограюся, там буде видно. Коротше, вона моя, зрозумів? 

Блять. Я то зрозумів. Але ні хріна не прийняв. Антон мій друг, ще з дитинства. Я б не зміг так з ним вчинити та влізти між ним і дівчиною. Навіть, якщо між ними ще нічого не було. Навіть, якщо це було поки що тільки в планах Антона. Навіть, якщо він планував лише погратись. 

Але й не міг уже відмовитися від свого кохання. Що робити, я не знав. 

Я розривався між Києвом та Парижем. Між навчанням та зйомками. 

Антон все ніяк не наважувався підкотити до Уляни, чому я був дуже радий. Ось такий я хреновий друг. 

І, можливо, я б таки поговорив з Антоном, розповів би йому про свої почуття до Уляни, що в мене не просто інтерес, що не просто подобається, що я кохаю, дуже сильно кохаю. Попросив би залишити свою затію та знайти іншу дівчину. Якби я тоді чітко не побачив взаємний інтерес Уляни до Антона. 

Дівчина, здавалося, взагалі нікого довкола не помічала. У ті рідкісні дні, коли я бував на лекціях, я помічав її обережні погляди на Антона. Вона весь час ловила його очима, коли він відвертався чи був чимось зайнятий. Антон чомусь зовсім не помічав її млосних поглядів, можливо, просто мені було з боку видніше. 

Сесію я здав успішно. Було дуже складно, але я зміг. 

На літо я завис у Парижі, було багато роботи. Ночами розглядав фотографії Уляни в інстаграмі. Я не міг залишити все, забути її і повернутися до Франції. Просто не міг. Моє серце тепер було там. У Києві. 

Антон на літо відлетів до Іспанії і повернувся лише на початок вересня. 

Почалося навчання.
Я знову побачив Уляну (Яну, як я називав її подумки, щоб хоч якось, хоч чимось, вона була єдиною і тільки для мене) і зрозумів, що ні, навіть якщо я поїду, повернуся назавжди до Франції, я вже не зможу її забути.
Я розумів, що я просто хворію нею. Хвороба поширилася по всьому організму, і ліків від неї не було. Мене ламало та крутило. Я не міг спокійно жити. 

Я вже настільки зневірився, я був у такій агонії, що вирішив усе розповісти Антонові. Мені вже навіть було байдуже, що сама Уляна захоплена ним. Якби тільки мені з нею поспілкуватися, я впевнений, я зміг би її зацікавити. Але, поки між нами стояв Антон, я не міг навіть заговорити з нею. 

Антон хреново сприйняв цю новину. Я ще довго пам'ятатиму його зблідле обличчя і стислі щелепи. 

- Ти не посмієш, - зашипів він, - Я тобі як другу розповів про неї, а ти за моєю спиною... 

- Антоне, за якою спиною? Я ж до тебе тому й прийшов із цією розмовою, щоб усе було чесно! 

- Блять, навіть не думай про це! Вона моя, зрозуміло?! - його ніздрі роздувались і були видні, напевно, з космосу, - Кохання в нього! - зле виплюнув він і зміряв мене зневажливим поглядом, - Тільки посмій до неї підійти! 

- Антоне, я б ніколи так не зробив. Поки ми друзі... 

- Ми не друзі! - заволав він, - Більше не друзі! Друзі так не роблять! - він схопився на ноги, - Друзі не закохуються в дівчину свого друга! 

- Вона тобі не дівчина! - не зміг стриматися я.

- Ну, то скоро буде! 

- Коли, Антоне?! Скільки в тебе було часу, щоб зробити її своєю? Чого ти боїшся? Що вона тобі відмовить? То, може, тоді й не варто намагатися? 

Він блиснув шаленими очима і промовив: 

- Вона. Буде. Моя. 

І пішов, бахнувши дверима.