Розділ 29. Приємне і не дуже

Я відразу згадую цю незрозумілу розмову Діми та Антона про якісь ігри. 

Я тоді забула запитати у Діми, що це означає. 

Роздумую не довго. Цікавість - страшна сила, скажу я вам. Я натискаю на листування і гортаю на самий початок. 

Листування стартує з квітня. Щось на кшталт якихось питань “Ти будеш?”, "Тебе сьогодні чекати?", адреса Руслана, я її точно пам'ятаю, ще якісь адреси. Травень. Червень. Все майже те саме. 

Листування триває у вересні. І тут я читаю уважно. 

6 вересня. 

Діма: Ти прогавив свій шанс. Я й так довго чекав.

Антон: Тебе взагалі не повинно бути у цьому рівнянні! Зрозуміло? Тебе ніхто сюди не кликав. Сидів би у своєму Парижі, жаб смажив.

Діма: Ти ж казав, для тебе це все гра. Чергова дівчинка на тиждень. А у мене все серйозно. Я прошу тебе, не чіпай її.

Антон: У мене, може бути, теж все серйозно.

Діма: І коли ти це зрозумів? Коли я розповів про свої почуття до неї? Наскільки я пам'ятаю, у твоїх планах не було ніяких серйозних намірів.

Антон: Що було у минулому, нехай залишається там. Тепер все інакше. Не лізь.


7 вересня 

Діма: Треба зустрітись. Приходь, поговоримо, як мужик із мужиком.

Антон: Я зустрічатимуся з нею. Говорити нема про що.


9 вересня 

Антон: Вона сказала - так. Тобі тут нічого не світить.


25 вересня. 
Я точно пам'ятаю, що за місто ми їздили 26 вересня. 

Діма: Образиш її, матимеш справу зі мною.


На цьому листування з Антоном закінчується. 

Ось як про мене Антон думав? Дівчинка на тиждень. Одне незрозуміло - це він так потім закохався в мене, що сипав зізнаннями у коханні і з батьками знайомив, чи просто хотів, щоб я не дісталася Дімі? У будь-якому випадку - осад від того факту, як він про мене думав спочатку, страшенно неприємний. 

Діма повертається з тацею і я не встигаю вийти з листування, коли в моїх руках його телефон починає дзвонити. Чорт! Мені доводиться віддати йому телефон. Він комусь відповідає, що його сьогодні не буде. Вимикає дзвінок та дивиться на екран. Мої щоки починають горіти. 

- Я хотіла зайти в свій аккаунт… я не встигла… - ніяковію я. 

- Та все нормально. Мені нема чого від тебе приховувати, - як ні в чому не бувало вимовляє Діма і знову простягає мені свій телефон, - То ти перевірятимеш повідомлення? 

Я тихенько видихаю. І подумки вдячна йому, що він не став акцентувати на цьому увагу. Знову беру його телефон до рук і нарешті перевіряю свої повідомлення. 

Діма розставляє на столі тарілки та прилади, а я зазначаю, що він узяв для мене мій улюблений салат, сирники та обожнюваний карамельний латте. Усміхаюся. 

- До речі, хотіла запитати, звідки ти так добре знаєш французьку? 

Діма піднімає на мене свої дивовижні карі очі, мовчить трохи. 

- Жив якийсь час у Франції. 

- Серйозно? - захоплююсь я, - А де? В якому місті? 

- В Парижі. 

Точно. Антон щось таке писав про Париж. 

- Типу студентський обмін? 

- Щось типу цього. Ти чому не їси? - різко переводить тему, - Ти ж вмирала з голоду, наскільки я пам'ятаю. 

Я розглядаю свої тарілки та облизуюсь. 

- Все таке смачненьке, не знаю з чого почати. 

Діма сміється, оголюючи білі рівні зуби і дивиться на мене закоханим поглядом. Я зависаю на його усмішці. Який же він гарний. Хіба можна бути таким вродливим та дико сексуальним? Його сексуальність можна розливати по пляшечкам і продавати. І тепер це все моє. І очі, і губи, і вії, і навіть вуха. 

- Твоя сережка зводить мене з розуму, - кажу я, пильно дивлячись йому в очі, - Ти вухо спеціально проколов, щоб дівчат з розуму зводити? 

- Так, щоб зводити з розуму, але тільки одну, - каже він, також пильно відповідаючи на мій погляд. 

- Тільки не кажи, що проколов вухо заради мене. 

- Того ж дня, як тебе побачив. Я взагалі то хотів зробити тату. Щоб пам'ятати про цей день. Але... мені не можна… не важливо, - осікається він. 

Знову дзвонить його телефон. 

Я не встигаю запитати - що не важливо, тому що для мене важливо все, що пов'язано з ним. 

Він щось відповідає французькою. Я вперше чую, як він говорить французькою мовою, так швидко і красиво, що я підвисаю, слухаючи цю милозвучну промову з відкритим ротом. І якби я ще не була в нього закохана, то закохалася б рівно в цю хвилину. Як же це сексуально виглядає. Як же це сексуально звучить. Я відчуваю, як знову збуджуюсь. Діма - чортів афродизіак. Чистий секс. 

- Якщо ти не почнеш зараз же їсти, мені доведеться тебе годувати, - Діма відкладає телефон і дивиться на застигшу мене. 

- Я не голодна, - видавлюю я з себе, - Точніше, я голодна, але це зовсім інший голод. 

Очі Діми моментально спалахують небезпечним блиском. 

- Тоді тобі знадобляться сили, все одно треба поїсти, - його очі темніють, погляд пливе, а мене вже веде від цієї картини. Хочу його шалено. 

- Може, ну їх нафіг ці сирники, пішли додому, - я шепочу, бо мій голос мене підводить. 

- Ні, спочатку ти все доїси, - він не відриває він мене своїх потемнілих очей. 

- Салат та кава, - торгуюся я. 

- Салат та сирники, - він твердий, як скеля. 

- Без кави я помру. 

- Я думав, що ти помреш без чогось іншого. Їж. 

Я здаюся і ми починаємо їсти. Пожираємо один одного поглядами. 

Я злизую з губи сметану. 

- Не роби так більше, - чую стиснутий голос Діми. 

Нарешті ми розправляємося з їжею, Діма навіщось купує ще кілька снеків і розпихає їх по кишенях своєї куртки. 

- Це на потім. Продукти ми так і не купили, - відповідає на мій запитальний погляд, - Поклади поки що мій телефон собі в кишеню. 

Ми виходимо з кафе та йдемо до мене додому. Діма тримає мене за руку, і мені так добре. 

- Ян, я забіжу до себе на пару хвилин, хоча б переодягнутися. Але якщо хочеш, то ми можемо до мене перебратися. 

- У тебе ж шумно, - згадую я, - Ти з батьками живеш? 

- Я один живу, - раптом повідомляє він, - Квартира у спадок від діда залишилася. 

Я тільки підводжу брови, намагаючись не дивуватись. 

- Не треба вірити незнайомим чоловікам, так? - усміхаюсь, - Я думала, у тебе в квартирі циганський табір. 

- Є такі речі, які при першій зустрічі не повідомляють. 

- Ясно. Але поки Алі немає, ми можемо побути в мене. 

Він проводить мене до під'їзду. Цілує. Я намагаюся зайти всередину, але в мене ніяк не виходить, тому що ми продовжуємо цілуватися і не можемо ніяк відлипнути один від одного. 

Нарешті він іде, залишаючи мене з ідіотською усмішкою до вух. Я така щаслива! Я намацую ключі від квартири у своїй кишені і водночас намацую його телефон. Блін, я так і не віддала йому телефон! Вискакую з під'їзду. Він не мав далеко піти. Зараз наздожену і віддам, мало хто йому дзвонитиме. 

Іду швидким кроком у бік його під'їзду і вже бачу попереду його широку спину. Тільки хочу його покликати, як раптом звідкись з-під під'їзду вискакує Даша і кидається до Діми. 

- Дімо, я так скучила! 

Висне на його шиї. І цілує його у губи.