Розділ 26. (Не) Фізичні страждання

- Сильно болить? - питає мене і я бачу, що він щиро за мене переживає. 

- Нормально, - видавлюю з себе, - Не дуже сильно, але неприємно. 

Я піднімаю на нього свій погляд. Змах його вій у відповідь і моє серце пропускає удар. Відвертаюся. І чомусь згадую, з яким обличчям він дивився на мене, коли піднімав із сходів. Там був виразний переляк. Чи це щось означає? Хоча, я пам'ятаю, як він заступився за Дашу у їдальні, а потім того ж дня сказав, що вона не його дівчина. Він по відношенню до всіх дівчат такий лицар? 

- Давай знімемо кросівок, нога може опухнути, - і не питаючи, тягнеться до моєї ноги. 

Акуратно знімає кросівок із моєї ноги, притримуючи за литку. Я дихаю через раз. 

- Потерпи ще трохи. Зараз тобі дадуть знеболюючого і полегшає. 

Угу. Ще б знеболюючого від душевних страждань хто б дав. 

- Я відпочив. Ми можемо вже йти? 

Дивиться своїми неймовірними очима. 

Я тільки зітхаю.



У кабінеті нас зустрічає молоденька медсестра. На вигляд ще вчорашня студентка. 

Вона обмацує мою ногу. Від її дотиків, у мене тільки неприємні тягнучі відчуття. Ми знову всі разом перевіряємо, чи можу я стати на ногу. Діма, при цьому, міцно тримає мене за руку. І, о, диво! Нога майже не болить. Діма саджає мене назад на кушетку і сідає поруч. Простягає мені мій кросівок і я натягую його на ногу. 

- Легке розтягнення, - резюмує медсестра, - Якщо хочете, можете зробити рентген, звісно, ​​але, я вважаю, що нічого страшного нема. 

- Ви хірург? - суворо запитує дівчину Діма, який увесь цей час уважно спостерігав за її діями. 

- Я не хірург, - вона зовсім не знічується, - Але тут очевидно, що розривів та переломів немає. Невелике розтягнення зв'язок. Кілька днів потрібно дати нозі відпочити. Поменше ходити. При набряку прикладати лід, але набряку, швидше за все, вже не буде. Протягом години після травми краще на ногу не наступати. Ви молодець, що її принесли. Скільки вже минуло? 

- Десь хвилин двадцять - тридцять. 

- Ну ось, ще пів годинки посидіть, а краще полежіть, звичайно. Якщо турбуватиме легкий біль, можна випити знеболюючого. Можу зараз дати парацетамол. 

Діма запитально дивиться на мене. 

- Не треба, - відказую я. 

- Ну, і у разі погіршення, - продовжує медсестра, - Чого, я думаю, не станеться, звертатися до травматології. 

У неї дзвонить телефон. І стає очевидним, що її кудись викликають. 

- Так, мені треба йти. Що ж із вами робити? - задумливо розглядає нас із Дімою, - Гаразд, посидьте тут. Я за півгодини буду. Тільки кабінет не залишайте відкритим, дочекайтесь мене. 

Ми обидва киваємо головами і проводжаємо її поглядом до дверей. Двері зачиняються і ми залишаємось одні. 

Діма раптом відсувається від мене на самий край кушетки. 

Ну, припливли. 

Мені стає так прикро і неприємно. Але лише на кілька секунд. 

- Лягай, - каже він і плескає себе по стегні. 

Що? По моїм круглим очам він розуміє, що до мене не доходить, що треба робити. 

- Головою лягай сюди, - і плескає себе ще раз, - Ноги витягни. Ти ж чула, що сказала медсестра, треба полежати. 

Насилу уявляю, як це буде виглядати, але, все ж таки, роблю те, що він сказав. 

Моя голова обережно опускається на його стегна. Я забуваю, як дихати. Лежу і дивлюся на його підборіддя, губи, ніс, вії. Він теж дивиться вниз на мене. 

Я кохаю тебе. 

- Зручно? - запитує він. Я киваю. Не можу говорити. 

Я розійшлася з Антоном. Як ти й хотів. 

- Скажеш, якщо стане незручно, щось придумаємо. 

Я б так вічність лежала. 

Ти її кохаєш? Не хочу цього знати. 

- Навіщо ти це робиш? - запитую його. 

- Що роблю? - не розуміє він. 

- Возишся зі мною. Пари пропускаєш. 

Він відводить погляд. 

- Мусив же хтось допомогти… 

Мовчимо трохи. 

Які ж у нього пухнасті вії. А ця родимка… 

Поцілуй мене. 

- Слухай, я тут подумав, давай ти полежиш, а я за своєю машиною зганяю. Я швидко. П'ятнадцять хвилин і буду на місці. Завезу тебе додому. 

- Та не треба, Дім, я дійду потім. 

- Так, все, лежи тут, - він акуратно піднімає мене за плечі, встає, знімає з себе курточку, дістає з її кишені зв'язку ключів, скручує курточку і кладе на край кушетки. 

- Лягай. 

- Що... що ти робиш? Дімо, на вулиці прохолодно, ти замерзнеш! Одягни негайно! 

- У мене тепла кофта, не замерзну. І навіть не сперечайся, лягай. 

- Ти з глузду з'їхав??? 

- Так, і вже давно. Лягай! 

Бере мене за плечі та опускає на кушетку. 

- Я швидко, - і вискакує за двері. 

Не минає й десяти хвилин, як повертається медсестра. 

- А де твій хлопець? 

- Він не мій хлопець, - зітхаю я, розглядаючи стелю. 

-  Родич? - я з подивом дивлюся на неї. 

- Чому одразу родич? Просто однокурсник. 

-  Просто однокурсник??? - вона здається дуже здивована, - Я думала він твій хлопець, якщо чесно. Так за тебе переживав. 

- Він за всіх переживає, - знову згадую Дашу. 

Вона дивиться на мене недовірливо. Дивна якась. 

Двері відчиняються і в кабінет заходить Діма з моїм рюкзаком у руках. Його рюкзак висить в нього за спиною. Коли він усе встигає? 

- Поїхали. 

Я підводжуся, беру з кушетки його курточку і простягаю йому. 

- Одягнися, і навіть не сперечайся. 

Він і не сперечається. Знімає рюкзак і одягає курточку. 

- Тепер можна йти, матусю? 

Медсестра дивиться на нас і усміхається. 

Діма простягає мені мій рюкзак, я його вдягаю. І він знову підхоплює мене на руки. 

Я вже, навіть, не чиню опір. Все одно буде, як він захоче. 

- Дякую вам за все, - кажу медсестрі, яка чомусь дивно усміхається, коли притримує для нас двері, щоб ми могли вийти. 

- Звертайтесь, - відповідає вона, - Тобто краще не звертайтеся, звичайно, - швидко поправляє себе вона, - Ну, ви мене, зрозуміли. 

Ми з Дімою сміємося і він виносить мене за двері. Несе на парковку до машини. Ми все ще усміхаємось і кидаємо один на одного короткі погляди. 

Зупинися мить, мені так добре! 

- Зараз потрібно буде зробити одну дуже важливу річ, постався до цього серйозно, будь ласка, - повідомляє Діма, підходячи до машини. 

- Яку річ? 

- У мене в кишені штанів, ключі від машини. Чи не могла б ти їх дістати? 

Ох! 

- Праворуч чи ліворуч? 

- Я не пам'ятаю. 

Ой! 

- М..може, ти мене поставиш? Я постою на одній нозі, обіцяю! 

- Я говорив, поставитися до цього серйозно, Яно! Діставай. 

Я затамовую подих і тягнуся рукою вниз по його тілу до кишені його штанів. Слава богу, знаходжу там ключі з першого разу. 

- Розблоковуй, - командує він. 

Я натискаю на кнопку, пілікає сигналізація. 

- Відчиняй двері, - він трохи нахиляється разом зі мною і я швидко смикаю за ручку дверей, відчиняючи її. 

- Ось бачиш, а ти боялася. 

- Я не боялася! - обурююсь я. 

- А що? - запитує він, саджає мене на переднє сидіння і знімає з моєї спини рюкзак. Кидає його на заднє сидіння. Я взагалі перестаю дихати, коли він починає пристібати мене ременем. Пристебнувши, затримується наді мною, розглядаючи моє обличчя. 

Що ж ти робиш? Я ж зараз помру від нестачі кисню. 

- У тебе тут цятка, - повідомляє він і тягнеться до мого обличчя рукою. 

Все, ще дві секунди, і я офіційно померла. 

- Де? - все ж таки видавлюю з себе, а він торкається моєї нижньої губи великим пальцем і ніжно тре шкіру. А я, не відриваючись, дивлюся на його обличчя, насилу вірячи в те, що відбувається. 

- Вже немає нічого, - повідомляє він і відхиляється. 

Зачиняє дверцята. Я починаю нормально дихати. Якщо рване дихання можна вважати нормальним.

Я дивлюся, як він обходить машину спереду, знімає свій рюкзак і відчинивши задні дверцята, закидає його на сидіння. 

- Тепер їм там удвох буде не нудно, - жартує він, сідаючи в машину і заводячи її. 

Вирулюємо з паркування. 

Ми їдемо недовго, кілька хвилин, але весь цей час, я все ще відчуваю його ніжний дотик до моїх губ. 

А ще ця машина. У ній він мене поцілував вперше. Я пам'ятаю кожну мить. Я пам'ятаю усі свої відчуття. Я б хотіла, щоб це повторилося. 

Коли ми приїжджаємо, все повторюється з точністю до навпаки, тільки він уже не торкається моїх губ пальцями, а я відстібаю ремінь сама. 

Він заносить мене до під'їзду і ми піднімаємось на другий поверх. Я відчиняю двері і ми опиняємось у квартирі. 

- Доставлено в цілості та безпеці, - повідомляє він, і, скидаючи з себе по дорозі кросівки, несе мене у вітальню і саджає на диван. 

- Дякую, Дімо, ти мені сьогодні справді дуже допоміг, - вимовляю я, опустивши очі і знімаючи рюкзак з плечей. 

- Мені не складно, - відповідає він якось сумно, - І поки я ще тут, може тобі ще щось потрібно? 

- Біжи вже, - я слабо усміхаюся, - А то й другу пару пропустиш. Двері можеш просто зачинити. 

- Дивись, ногу не напружуй. 

Він ще кілька секунд стоїть і дивиться на мене, потім розвертається та виходить. 

За мить я чую стукіт вхідних дверей. Він пішов.