Розділ 25. Що ж ти зі мною робиш?

І одразу після моїх слів, таксі пригальмовує біля мого під'їзду. Антон так і сидить не рухаючись, спантеличено розглядаючи моє обличчя. 

- Так. По-моєму, ти п'яніша ще більше, ніж я думав, - нарешті вимовляє він. 

Я зітхаю і хитаю головою. 

- Я вже майже в нормі. Хміль вивітрився. Не до кінця, звичайно, але я оцінюю ситуацію абсолютно адекватно, Антоне. Тому ще раз повторюю - я хочу, щоб ми розійшлися. 

Тягнуся до ручки і відчиняю дверцята машини. Антон вискакує з таксі зі свого боку і кидається у мій бік. 

- Агов, а гроші? - висовується з переднього вікна водій таксі. Антон роздратовано гарчить, швидко повертається до водія, на ходу дістаючи гаманець, вручає йому банкноту і, оббігаючи машину вже попереду, біжить за мною до під'їзду. 

- Та яка муха тебе вкусила, все ж було нормально? 

Я зупиняюся та розвертаюсь. 

- Антон, послухай, правда, нічого особистого. Ти чудовий хлопець. У тебе купа переваг. Ти вродливий, привабливий і гумором не обділений. В доповнення до всіх твоїх переваг, з твоїми матеріальними можливостями, ти можеш мати будь-яку дівчину. Але я, просто не можу бути з тобою! 

- Але чому?! Я ж подобаюсь тобі, я ж знаю! Я кохаю тебе! 

Я мовчу. Мені дійсно шкода. Я не хотіла б, щоб усе так негарно скінчилося. Але подіяти з собою вже нічого не можу. 

Так не просто говорити те, що я збираюся сказати, але інакше неможливо.

- А я кохаю іншого, - кажу тихим тремтячим голосом, - І нічого не можу з цим вдіяти, розумієш?! - підвищую голос і відчуваю, як очі знову наповнюються вологою, - Мені дуже шкода. Вибач. 

Самотня сльозинка скочується по моїй щоці. Я змахую її долонею. 

- Це через Матецького? Це він? - гарчить злий Антон, буравлячи мене роздратованим поглядом. Його ніздрі роздмухуються. Зараз пар піде.

Я, не розуміючи, дивлюся на нього. Чому це він раптом вирішив, що це саме Матецький? Не пригадую жодного випадку, який міг би наштовхнути Антона на цю думку. 

- Це, взагалі то, неважливо. Все одно мої почуття нерозділені. Тому я йду не до нього, я йду від тебе. 

- Значить, не Матецький, - чомусь вирішує Антон, - Тоді хто?! 

- Та яка різниця?! Я все одно не буду з тобою! Я тебе не кохаю! Мені дуже шкода, Антоне. Правда. Але давай розійдемося на дружній ноті, - прошу я і розвертаюсь до під'їзду. Відчиняю двері. 

- Ну, ні, так просто ти не втечеш! - Антон простягає руку через моє плече і зачиняє двері перед моїм носом. 

- Ти не розумієш, від чого відмовляєшся! Ми з тобою просто створені одне для одного! - ого, схоже, тут все серйозно. Я глибоко вдихаю. 

- Друзі, я вам не заважатиму? - ми з Антоном одночасно обертаємось і бачимо Алю. Вона стоїть недалеко від нас, з цікавістю переводячи погляд з мене на Антона і назад. 

- Мені б у під'їзд потрапити, ви не проти? 

Антон трохи відходить від дверей, а я хапаюся за ручку. 

- Мені теж час, - повідомляю Антону і заскакую в під'їзд. За мною заходить Аля. 

- Ми ще не договорили! - кричить мені слідом Антон і Аля зачиняє двері перед його носом.


У неділю я цілий день валяюся в ліжку, обіймаючись з ноутбуком. Похмілля, начебто, немає. Нічого не болить. Але настрій на нулі. Антон продовжує надзвонювати та надсилати повідомлення. Я їх не читаю. Телефон ставлю на беззвучний. Що робити, якщо людина не розуміє звичайних слів? 

У понеділок ми з Алею приходимо на пари. Я постійно озираюся навколо, боячись побачити Антона. Але його немає. Нема його і на першій лекції. 

Ми заходимо в аудиторію, і я вишукую поглядом куди б сісти. Звісно ж, знаходжу поглядом Діму. Він також мене помічає. Маже по мені байдужим поглядом і, не удостоївши мене навіть кивком голови, продовжує діставати конспекти з рюкзака. Я машинально йду вгору сходами за Алею і задивляюся на його гарну постать, на чуб, що спадає на лоба, коли він нахилившись, риється в рюкзаку. На широкі плечі, які так хочеться обійняти, заритися носом йому в шию і вдихати, вдихати, вдихати... 

Не помічаю, як моя нога наступає на нерівну поверхню, підвертається і ось, я вже лечу вниз на сходи. Тільки встигаю виставити руки, щоб не вдаритися головою. Але нога! Як же боляче! 

Все довкола затихає. Або мені так здається, тому що в голові тиша, наче звук вимкнули. 

Через кілька секунд чиїсь руки акуратно піднімають мене, і саджають на сходи. Я бачу перед собою зблідле перелякане обличчя Діми. За його плечем маячить така ж перелякана Аля. 

Його очі бігають на моєму обличчі і руками він гарячково обмацує мою голову, шию, плечі. 

- Де болить? Ян, де болить? - він напружено вдивляється у мої очі. 

- Ногааа, - стогну я, а в очах стоять сльози. 

Він бере мою ногу і обережно обмацує її. Я тихенько скиглю, закусивши губу. 

- Давай спробуємо підвестися, треба зрозуміти, чи можеш ти наступати. 

Діма знімає з мене мій рюкзак, який так і бовтається за спиною, віддає його Алі, акуратно піднімає мене за руки, Аля йому допомагає. 

Всі вже стовпилися довкола і бубнять, оцінюючи обстановку і даючи корисні поради. 

Я обережно наступаю ногою, біль ще відчутний, але стояти я, все ж таки, можу. 

Діма кілька секунд зверху розглядає мою ногу, нахиливши голову в бік і тримаючи мене за одну руку, щось вирішує у своїй голові, і не сказавши жодного слова, тягнеться до мене і підхоплює мене на руки. Машинально чіпляюсь за його плечі руками. 

- Потрібно до медпункту, - рівним голосом повідомляє він і несе мене до дверей. 

Я навіть заперечити нічого не встигаю, а тільки дивлюсь великими очима через плече Діми на Алю, яка віддаляється. Вона чомусь посміхається. Мені боляче, а вона посміхається! А потім злегка маше мені рукою на прощання. 

Поки Діма несе мене до виходу, двері відчиняються і на порозі застигає здивований Сергій Петрович і дивиться на нас, піднявши брови. Але Діма навіть не пригальмовує, а проходить повз нього, кидаючи дорогою: 

- В медпункт, - той навіть двері нам притримує, нічого не спитавши, а тільки схвально кивнувши. Він що, усміхнувся? Чому всім весело? 

Діма несе мене коридором. Я нервово впиваюсь пальцями в його плечі. Хто б мені ще півгодини тому сказав, що таке буде, я покрутила б пальцем біля скроні. 

Але це реальність. Я у Діми на руках. Я відчуваю його п'янкий запах і в мене паморочиться в голові. Збожеволію від його близькості. А хіба можна не збожеволіти, коли серце вистрибує з грудей, лише від одного погляду на нього? А від тепла його рук, що обережно притискають мене до себе, зводить солодкою судомою десь унизу живота. Хіба можна нормально дихати, коли лише один легкий рух його вій, приводить у шалене захоплення? Це просто тортури. Гірко-солодкі тортури. 

- Дім, я сама можу, нога не сильно вже болить, - нерішуче намагаюся позбутися мари. 

Губи пересохли, у горлі якась неприємна грудка. Я ледве ворушу губами. Потрібно терміново з цим зав'язувати, інакше, доведеться йому нести мене не до медпункту, а до психлікарні. 

- Спочатку потрібно перевірити, чи немає перелому, - відповідає спокійним голосом. 

Що ж ти зі мною робиш?!

- Та я б ступити не змогла при переломі, - гну свою лінію, - І з такої висоти, переломів не буває. Давай я акуратно сама дійду. 

- Давай ти просто помовчиш і не смикатимешся, - він здається трохи роздратований. 

- Знаєш, що?! 

- Що? 

А й справді, що? Він благородно зголосився мені допомогти. По старій пам'яті, напевно. Я сама в цей медпункт півдня б йшла. Несе мене на руках і навіть не обурюється, а я ж не двадцять кілограмів важу. І його зовсім не паре, що нас може побачити Даша. Хоча ймовірності - відсотків п'ять, але теоретично це можливо. 

- Тобі не важко? - нарешті відповідаю я, сама не помічаючи, як міцніше обхоплюю його шию руками. 

- Ні, ти не тяжка. 

- Давай, все ж таки, ти трохи відпочинеш, до медпункту далеченько ще, - тихенько прошу я зі згасаючою надією на порятунок свого розуму. 

І він раптом, не сперечаючись, повертає до підвіконня. Акуратно мене на нього саджає, сам трохи відсторонюється, але стоїть так само близько. Дивиться мені просто в очі. 

О, Боже, що я наробила? Мої муки тепер тільки розтягнуться.