Розділ 24. Осколки кохання

Незнайоме почуття болю стискає мої груди. Навіть коли я сохла по Антону, дивлячись на його випадкових пасій, я й близько не відчувала нічого подібного. Я взагалі ніколи в житті не ревнувала по-справжньому, виявляється. 

Так ось вони які, справжні, живі почуття. Такі, що дихати неможливо, при одній тільки думці про те, що він може торкатися іншої, цілувати її, лягати з нею в ліжко. 

Стискаю в руці черговий келих вина, розглядаючи тусовку з-під напівопущених вій. 

І, звісно ж, знаходжу поглядом Діму. Він тепер як магніт притягує всю мою увагу до себе. Він безтурботно розмовляє з кимось із гостей, стоячи поруч із Дашею і напівобіймаючи її за плече. Цілком дружній жест, але мій запалений ревнощами мозок, закипає тільки від цієї картинки. Він торкається її. Не мене. 

Перехиляю в себе залишки алкоголю і ставлю порожній келих на найближчий столик. 

Мені терміново треба випити, думаю я, забуваючи, що в мені й так уже три келихи вина. Або чотири. Я не рахувала. 

Підходить Антон і я роздивляюся його трохи розфокусованим поглядом. 

Він виглядає цілком тверезим. Отже, сьогодні в нашій парі алкоголіком буду я. 

У нашій парі. Я мимоволі хмикаю. Уляно, зізнайся вже сама собі, що це все марна трата часу. Давно програний бій, де ти навіть не боролася. Бо вже давно вирішила, що цей приз тобі непотрібний. 

Антон наливає мені ще один келих вина і вставляє у мої холодні пальці. 

Я відпиваю ковток, що обпалює горло, і розумію, що мій ліміт на сьогодні вичерпаний. Відчуваю, як мене вже веде і хапаюся рукою за передпліччя Антона. 

Піднімаю погляд і бачу, що Діма вже обіймає зі спини Дашу і уважно спостерігає за мною. 

Під пильним поглядом Діми я перехиляю в себе залишки вина, виставляю руку з порожнім келихом убік і розтискаю пальці. Келих з дзвоном падає на тротуарну плитку та розлітається на тисячу дрібних осколків. Як моє серце. 

Антон щось скрикує, а Діма різко сіпається вперед, завмираючи, і я бачу на його обличчі паніку. Але мені це, звичайно, тільки здається, тому що, чи це не він півгодини тому казав мені, що в нього до мене все вже пройшло? Звісно здається. Тому що я наклюкалася і вже нічого не тямлю. 

Антон репетує і тягне мене до себе за руку, заглядаючи мені в очі. Я намагаюся тримати їх широко відкритими. 

- Коли ти встигла так накидатися, цукерочка? 

- Я просто хотіла, щоб мені було добре, Антоне, але мені так погано… - бурмочу ледь чутно. 

- Так, тобі вже досить, я викликаю таксі. Тобі не потрібно в туалет ... освіжитися? Щоб не стало погано у машині? - намагається отримати від мене відповідь Антон. 

- Ні, все нормально. Я не збираюся блювати в таксі, - говорю йому прямим текстом. Антон з огидою кривиться і клацає щось у телефоні, притримуючи мене однією рукою. Так, Антон явно не з тих, хто триматиме моє волосся, поки я спорожняю свій шлунок. Ще один мінус. Або плюс. Дивлячись, з якого боку подивитися. 

Ми залишаємо вечірку не прощаючись, Антон запихає мене в таксі, і ми вирулюємо у бік мого будинку. 

- Ти як маленька дитина, не можна одну залишити, - капає мені на мозок Антон, - Не встиг я відійти, ти вже накидалася. Ось навіщо треба було псувати вечір? 

- Антоне, давай не зараз, мені й так погано, - бурмочу я, стискаючи пальцями скроні. 

- Я тобі налив всього другий келих вина, де ти встигла влити в себе ще пляшку? 

- Антоооооне, ну, будь ласка, - молю я,  - Теж мені непитущий знайшовся, забув, як я тебе відтягувала від бару і тягла на собі на другий поверх? 

Антон ненадовго затикається, але потім все одно продовжує мої муки. 

- По-перше, я хлопець. 

Щоооо? Я миттєво тверезію. Або мені так здається. Але чуючи це відверте марення, неможливо не реагувати. 

- Що значить, ти хлопець? Тобто, я знаю, що ти хлопець! Але до чого тут це? 

- Я хлопець, тому мені дозволяється, - повідомляє він. 

Щооо?! 

- Що значить, тобі дозли… дозви… дозволяється? А що тобі ще дозволяється? 

- Уляно, давай завтра поговоримо, ти вже ледве язиком повертаєш. 

І раптом на мене накочує. Уся ця ситуація, вся ця напруга за минулий тиждень, та й за цей вечір, досягає свого піку. 

І я починаю істерично сміятися, аж сльози з очей бризкають. 

Антон дивиться на мене з таким виразом обличчя, що мені стає ще смішніше. 

Таксист на мить обертається, намагаючись зрозуміти, що відбувається. 

А я все сміюся і не можу зупинитися. 

А потім мій сміх різко переходить у плач і я починаю судомно ревіти, втикаючись обличчям Антону в плече. 

Я розумію, що в мене істерика. 

- Ну все цукерочка ... ну що ти маленька, - заспокоює мене Антон, гладячи по спині, - Ну давай, заспокойся, піджак он мені зіпсуєш. 

Я різко відлипаю від нього, шморгаючи носом. А, ну так, піджак... Піджак - це ж найважливіше тут і зараз! 

Я піднімаю погляд на Антона, пильно вдивляюсь йому в очі. І раптом виразно розумію, що до Антона я нічого не відчуваю. Зовсім. Ні краплі. Він все такий же харизматичний хлопець, популярний і модний красень. Тільки ось я вже інша. Те, що я вважала своїми почуттями до нього, не йде в жодне порівняння з тим, що я відчуваю до іншої людини. Зараз я чітко розумію, що я кохаю іншого. Що тільки той, інший, викликає в мені такий шквал почуттів, що мені здається, що він зараз розчавить мене. Розмаже і зітре в пилюку. 

Я кохаю Діму. Це ж ясно, як день! Він же такий… Боже мій, який же він… найкращий на світі!

Я так хочу бути з ним. Бути його. Тільки його. Бути для нього єдиною. Як я могла цього не розуміти? 

І нехай я йому більше не потрібна, навіть якщо я вже не маю жодного шансу бути з ним, я більше не зможу цілувати іншого. 

- Знаєш, Антоне, - кажу я зовсім тверезим голосом, - Я думаю, нам треба розійтись.