Розділ 23. І що, ти так просто здаєшся?

Це просто якесь довбане пекло. 

По-перше, мене вибісив Діма, і на вечірку я приїхала у нервовому стані. Дорогою Антон кидав на мене обережні погляди і намагався дізнатися, що зі мною. Потім просто в лоб запитав: 

- У тебе місячні, чи що? 

Чим розлютив мене ще більше. 

Але, я таки намагалася тримати себе в руках, ще й ще раз прокручуючи в пам'яті нашу останню розмову з Дімою. 

Білизна йому так собі, бачите! І чому я не здивована тим, що він таки заліз у мою сумку? 

І що це за запитання, чи мені сподобалася ніч? Та навіть якби вона й була, і сто разів мені сподобалася, він що, думає, що я б із радістю з ним це обговорювала? Може, давай ще про Дашу поговоримо? Яка вона у ліжку?!

А-а-а! Хтось вимкніть мій внутрішній голос! 

По-друге, на вечірку з'їхалася неймовірна кількість людей. Я навіть не знаю, як у однієї людини може бути стільки друзів. У якогось супер-мега-екстраверта, напевно. Протискуючись крізь натовп до іменинника слідом за Антоном, я мріяла тільки про одне - щоб вечірка вже закінчилася, хоча вона тільки набирала обертів. 

А! Так. До речі. Ще одне. Я не казала, що на вечірку прийшов Діма і привів із собою Дашу? 

Антон вручає Руслану подарунок від нас, штовхає якісь вітальні промови, і ми випиваємо по келиху шампанського на честь іменинника. 

Вечірка проходить у дворі, незважаючи на те, що на вулиці вже досить свіжо. Але жовтень цього року все одно теплий і недощовий. 

Двір дуже гарно вбраний до свята.
З одного боку -  величезна зона для фотографування з кульками. З іншого боку - диджей, що грає якісь не дуже голосні та приємні треки, а поряд майданчик для охочих потанцювати. По центру двору накриті два довжелезних столи з їжею та напоями. 

Через деякий час, я стою з келихом вина, обвита руками Антона як плющом. Мовчки дивлюся на всі ці веселощі. 

Матвій знову обжимається з Олею, не звертаючи ні на кого уваги. Схоже, у них все серйозно. 

Руслан запалює з Савчук. Неочікувано. 

Той, про кого я не думаю, взагалі десь подівся.

Але, особисто в мене, зовсім немає настрою. Розважатись не хочеться, танцювати не хочеться. 

Я хочу побути сама, щоб хоча б п'ять хвилин мене ніхто не смикав і не пропонував випити. Я ховаюсь у будинку, під приводом природних потреб і йду на другий поверх. Коли Руслан показував нам будинок, я помітила наприкінці коридору невеличкий балкон. Сподіваюся, хоч там, я знайду усамітнення. Я підходжу до балконних дверей і прослизаю в рятівну напівтемряву. І різко завмираю, бо бачу Діму. Точніше, його силует на фоні різнокольорових ліхтарів двору. 

Він стоїть спираючись руками на балконну огорожу і дивиться вниз на натовп, що розважається. Мені не видно його обличчя, але все що я бачу - його широка потужна спина і біцепси, обтягнуті тканиною сорочки, ідеальна посадка штанів, що підкреслює округлі сідниці та довгі ноги - все це є таким втіленням мужності та твердості, що мені навіть боляче дивитися на цей одноособовий парад ідеального тіла. 

Раптом він повертає голову в мій бік, мабуть, почувши сторонній шум, а потім і сам розвертається до мене. 

- Привіт, - кажу йому несміливо. 

- Привіт, - відповідає Діма і очікувально дивиться на мене. У його темних очах читається замішання. 

- Я думала, тут нікого немає, - швидко пояснюю я. 

Він нічого не відповідає, а тільки роздивляється моє обличчя. 

- Вибач, якщо завадила, - кажу я та розвертаюсь, щоб піти. 

- Можеш залишатися, я вже збирався спускатися вниз, - квапливо вимовляє Діма мені в спину. 

Я розвертаюсь назад до нього і киваю. 

- Так, там тебе напевно вже обшукалися, - відповідаю я і сама себе лаю за те, що чую у своїх словах ревниві нотки. 

Діма за звичкою піднімає свої брови і піджимає губи. Мовчить і дивиться на мене. 

І коли він починає рухатися у бік виходу, обминаючи мене збоку, я несподівано, навіть для себе, зупиняю його: 

- Можна запитання? 

Діма зупиняється навпроти мене і я розвертаюсь до нього. Тепер ми стоїмо дуже близько один до одного. І я можу розглянути кожну дрібну рису на його обличчі. Його погляд холодний і безпристрасний, навіть трохи нудьгуючий. Напевно, так дивляться на людину, якої хочуть швидше позбутися, але виховання і почуття такту не дозволяють це зробити. Ще кілька секунд, і він подивиться на свій наручний годинник. 

І я, опустивши очі вниз, наважуюсь запитати його про те, що мене турбує останнім часом найбільше: 

- Ти казав, що в тебе нікого не було з квітня, відколи ти вперше побачив мене. А зараз? Ти тепер із Дашею? - я піднімаю свій погляд і дивлюсь у його бездонні очі. 

- Схоже на те, - байдуже відповідає він. Він точно повторює мої слова, які я сказала йому, коли відповідала на його запитання, чи зустрічаємося ми з Антоном. Чому я все це пам'ятаю? Чи пам'ятаю я все, що колись казала Антону? 

- Ти ж казав, що почекаєш скільки треба, - згадую йому його ж слова. 

Він мовчить деякий час, блукаючи поглядом по моєму обличчі. 

- Знаєш, у мене вже немає причин, щоб чекати на твоє рішення. Ти не залишила жодної, - він каже спокійно і абсолютно без емоцій, ніби все вже для себе вирішив. 

- І що…- я ковтаю суху грудку в горлі, - Ти так просто здаєшся? Чи ти хочеш сказати, що в тебе вже все до мене пройшло? 

Я завмираю з серцем, що клекоче десь у горлі, і чекаю його відповідь, ніби від цього залежить все моє життя. 

Він обводить очима всю мене оцінюючим поглядом, і каже: 

- Можливо. 

Одне слово, сказане холодним, байдужим тоном і я судомно вбираю повітря. Мені стає боляче. Просто фізично боляче. Я відчуваю, як цей біль виростає всередині та тягнеться своїми щупальцями до мого серця. 

І ніхто, крім мене, у цьому не винний. 

- Пробач, мені справді час, - вимовляє Діма, розвертається і виходить, прикривши за собою двері. 

А я залишаюся стояти на тому ж місці, не зрушивши ні на сантиметр і розуміючи, що божеволію від ревнощів. 

Я закохана в нього по вуха і це відкриття накриває мене, як лавиною.