Розділ 22. Білизна - так собі

Так. Що тут у нас? Синя блуза. Нафіг! О Боже! Це що таке? Як я могла купити ці рюшики? На смітник! Червона сукня... Угу, Угу... Ні. Не мій колір взагалі. Потрібно Алі віддати. 

Якщо так і далі піде, мені незабаром нічого буде одягнути. Але ж одягнути щось треба! Антон буде за пів-години! 

"А, ні. Вже приїхав" - зітхаючи, думаю я, почувши трель дзвінка і нашвидку накинувши на себе легкий халатик, іду відчиняти двері. 

Шльопаю по плитці босими ногами з яскраво-червоним педикюром і ще раз глибоко зітхаючи, клацаю замком. Але за дверима не Антон. А Діма. Я кілька секунд просто розгублено ляскаю віями, не вірячи своїм очам. Він уважно дивиться на мене, повільно опускаючи очі і розглядаючи мій халат, який ледве прикриває сідниці, опускаючись очима нижче до неприкритих ніг. 

- Ти завжди відкриваєш, не питаючи? - трохи здивовано запитує, повертаючи свій погляд до моїх очей. 

- Я просто... - не знаю, що йому сказати. Він прийшов надто несподівано, а згадувати Антона чомусь не хочеться, - Проходь. 

Він проходить у квартиру, і я тільки зараз помічаю в його руках свою дорожню сумку. А. Ось воно що, - давлю в собі безглузде розчарування. 

- Я б сама забрала. Міг би подзвонити чи написати, - бурмочу я, киваючи на сумку. 

- Можна просто сказати "дякую". І ти вже приходила, пригадується. 

Він ставить сумку на пуф і засовує руки у кишені джинс. Підіймає на мене напівзапитальний погляд із трохи піднятою бровою. О, цей його погляд. 

- Я тоді забула... - невпевнено вимовляю я  і осікаюсь, розуміючи, що можу видати себе з головою. 

- Проблеми з пам'яттю? Чи була причина, через яку ти забула? А, Уляно? - Діма вигинає брову ще більше. 

Ім'я «Уляна» в його вустах чомусь ріже мені слух. І це дратує. Бо це моє ім'я. Мене так всі звуть. Що за дурна реакція? 

- Жодної причини, - впевнено вимовляю я, - Просто забула і все. Там, знаєш, нічого такого немає, що мені терміново знадобилося б. 

- Це я зрозумів, - відповідає Діма. 

- Ти що, копався в моїй сумці? - я згадую про пошляцький комплект білизни, що складається майже з одних мотузок і бантиків і мої щоки починають зрадливо горіти. 

- Я?! Та боронь боже! Навіщо мені це потрібно? - награно вигукує Діма, і одразу нахиливши голову в бік, питає: - А що, є що приховувати? 

Під його пильним поглядом я, ніяковіючи, опускаю очі на підлогу, не знаючи, вірити йому чи ні. 

- Нема чого приховувати, - тихо вимовляю я, - Дякую. 

- Мені не складно, - також тихо відповідає він і кілька секунд мовчить і не рухається. 

Я піднімаю свій погляд на нього, а він розвертається і береться за ручку дверей. Застигає на мить. Потім знову повертається до мене і несподівано питає: 

- Тобі сподобалось? 

- Що сподобалось? - не розумію його. 

- Ваша ніч з Антоном. Тобі сподобалось? Воно того варте? 

Мої щоки спалахують миттєво. Знову. 

- Не було ніякої ночі! - підвищую голос я, а потім спокійніше додаю, - У Антона занадто розвинена уява. 

На що він посміхається одним куточком губ. 

- Уляно, такій розумній і гарній дівчині брехати не личить, - він розглядає мене, як дивне звірятко, - А навіть, якщо б я хоч на хвилину повірив, що це правда, ти ж все одно досі його дівчина, - він замовкає на деякий час, ніби чогось очікуючи, але мені нема чого йому відповісти. Він, як завжди, має рацію. 

Я знов опускаю очі донизу. 

- Злагоди вам, та любові, - холодний байдужий тон звучить, як ляпас. 

Він відчиняє двері і перед тим, як зачинити їх за собою, кидає недбало: 

- До речі, білизна так собі. 

Я стою ще деякий час, безмовно відкриваючи рота, а потім йду прикладати лід до щік.