Розділ 22. Білизна - так собі

Так. Що тут у нас? Синя блуза. Нафіг! О Боже! Це що таке? Як я могла купити ці рюшики? На смітник! Червона сукня... Угу, Угу... Ні. Не мій колір взагалі. Потрібно Алі віддати. 

Якщо так і далі піде, мені незабаром нічого буде вдягнути. Але ж одягнути щось треба! Антон буде за півгодини! 

"А, ні. Вже приїхав" - зітхаючи, думаю я, почувши трель дзвінка і нашвидку накинувши на себе легкий халатик, іду відчиняти двері. 

Шльопаю по плитці босими ногами з яскраво-червоним педикюром і ще раз глибоко зітхаючи, клацаю замком. Але за дверима не Антон. А Діма. Я кілька секунд просто розгублено ляскаю віями, не вірячи своїм очам. Він уважно дивиться на мене, повільно опускаючи очі та розглядаючи мій халат, який ледве прикриває сідниці, опускаючись очима нижче до оголених ніг. 

- Ти завжди відкриваєш, не питаючи? - трохи здивовано запитує, повертаючи свій погляд до моїх очей. 

- Я просто... - не знаю, що йому сказати. Він прийшов надто несподівано, а згадувати Антона чомусь не хочеться, - Проходь. 

Він проходить у квартиру, і я тільки зараз помічаю в його руках свою дорожню сумку. Ааа. Ось воно що, - давлю в собі безглузде розчарування. 

- Я б сама забрала. Міг би подзвонити чи написати, - бурмочу я, киваючи на сумку. 

- Можна просто сказати "дякую". І ти вже приходила, пригадується. 

Він ставить сумку на пуф і засовує руки у кишені джинс. Підіймає на мене напівзапитальний погляд із трохи піднятою бровою. О, цей його погляд. 

- Я тоді забула... - невпевнено вимовляю я  і осікаюсь, розуміючи, що можу видати себе з головою. 

- Проблеми з пам'яттю? Чи була причина, через яку ти забула? А, Уляно? - Діма вигинає брову ще більше. 

Ім'я «Уляна» в його вустах чомусь ріже мені слух. І це дратує. Бо це моє ім'я. Мене так всі звуть. Що за дурна реакція? 

- Жодної причини, - впевнено вимовляю я, - Просто забула і все. Там, знаєш, нічого такого немає, що мені терміново знадобилося б. 

- Це я зрозумів, - відповідає Діма. 

- Ти що, копався в моїй сумці? - я згадую про пошляцький комплект білизни, що складається майже з одних мотузок і бантиків і мої щоки починають зрадливо горіти. 

- Я?! Та боронь боже! Навіщо мені це потрібно? - награно вигукує Діма, і одразу нахиливши голову в бік, питає: - А що, є що приховувати? 

Під його пильним поглядом я, ніяковіючи, опускаю очі на підлогу, не знаючи, вірити йому чи ні. 

- Нема чого приховувати, - тихо вимовляю я, - Дякую. 

- Мені не складно, - також тихо відповідає він і кілька секунд мовчить і не рухається. 

Я піднімаю свій погляд на нього, а він розвертається і береться за ручку дверей. Застигає на мить. Потім знову повертається до мене і несподівано питає: 

- Тобі сподобалось? 

- Що сподобалось? - не розумію його. 

- Ваша ніч з Антоном. Тобі сподобалось? Воно того варте? 

Мої щоки спалахують миттєво. Знову. 

- Не було ніякої ночі! - підвищую голос я, а потім спокійніше додаю, - У Антона занадто розвинена уява. 

На що він посміхається одним куточком губ. 

- Уляно, такій розумній і гарній дівчині брехати не личить, - він розглядає мене, як дивне звірятко, - А навіть, якщо б я хоч на хвилину повірив, що це правда, ти ж все одно досі його дівчина, - він замовкає на деякий час, ніби чогось очікуючи, але мені нема чого йому відповісти. Він, як завжди, має рацію. 

Я знов опускаю очі донизу. 

- Злагоди вам, та любові, - холодний байдужий тон звучить, як ляпас. 

Він відчиняє двері, і перед тим, як зачинити їх за собою, кидає недбало: 

- До речі, білизна так собі. 

Я стою ще деякий час, безмовно відкриваючи рота, а потім йду прикладати лід до щік.