Розділ 21. Охоловший

Все, що я зараз хочу, це ковток обпікаючої кави. Або, хоча б, гарячої кави. Але якийсь тип у черзі переді мною, здається, не збирається ворушитись, ліниво розглядаючи дошку з назвами напоїв за спиною у баристи. Я нетерпляче постукую кросівкою по тротуарній плитці. Дайте вгадаю, що він зараз замовить. Звичайний чорний та можливо круасан. І нудний тип мене не розчаровує, повторюючи моє уявне замовлення. 

Коли черга нарешті доходить до мене і я отримую свій чудовий карамельний напій, я розвертаюсь та шукаю поглядом Алю. Вона стоїть недалеко від кавового кіоску і базікає по телефону. Напевно, зі своїм хлопцем Олегом. Щось у них останнім часом не ладиться. 

Можливо, це якісь флюїди в повітрі, магнітні бурі або щось там ще, тому що не ладиться не тільки в неї. Антон вирішив допекти мене до живого. 

Після того, як він дізнався, що я пишу курсову на пару з Дімою, він як із ланцюга зірвався. Щодня я чую одне й те саме: "Як так вийшло?", "Давай я поговорю з викладачем" "Вам обов'язково зустрічатися особисто? Можна все вирішити онлайн". 

За весь минулий тиждень, з Дімою я зустрілася лише один раз, щоб передати йому книгу з маркетингу і то, мене про це попросив сам Сергій Петрович. 

Я написала Дімі та запитала, як передати йому цю книгу. За весь тиждень він з'являвся на наших спільних лекціях лише кілька разів, решту часу в університеті я його не зустрічала.

Я не знала, чи він відповість мені після всього. Але він відповів.

«Якщо тобі не складно, закинь мені по дорозі, будь ласка. Я вдома» - була його відповідь.

Мені-то не складно, він живе у моєму будинку, хоча, я досі навіть не знаю де саме. Може, він захворів і тому не ходить в універ? Але я не уточнювала.

Згадала про свою дорожню сумку, яка так і залишилась у Діми. Ну от якраз і заберу.

"Пиши адресу" - відповіла йому.

Він відчинив мені двері, в треніках, які захоплююче низько сиділи на його стегнах і з голим торсом. На якому я трохи зависла. Я вже встигла оцінити його оголений торс на матчі з баскетболу, як і майже половина нашого універу. Але не так близько. І зараз від цієї близькості до його прекрасного тіла, у мене раптово збилося дихання. Заняття баскетболом зробили свою справу, його спортивній фігурі можна лише позаздрити.

Обличчя Діми було трохи сонне, але хворобливим він зовсім не виглядав. Можливо, він тільки піднявся з ліжка, бо на голові у нього панував легкий безлад.

Він відступив на крок назад, не підозрюючи, що діється у мене всередині.

- Зайдеш?

Я відкрила і закрила рота. Потім знову відкрила.

- Та взагалі-то...

- Заходь. Книгу все одно з рюкзака дістати треба, вірно?

Я кивнула і пройшла до його квартири. Окинула швидким поглядом великий передпокій. Тут все було якось інакше, не так, як у нас з Алею. У нас з Алею було миленько, затишно і зовсім по-дівчачому, а тут добротно і монументально. Як в домі у професора, не менше.

Я зняла рюкзак, поставила його на тумбочку біля входу і під мовчазним і, як мені здалося, байдужим поглядом Діми, почала діставати з нього книгу.

- Діма, хто там? - почула дівочий голос з найближчої кімнати і завмерла від несподіванки.

У проході з'явилася Даша і уставилася на мене. Вона явно не очікувала мене тут побачити, як і я її. Вона сперлася плечем на одвірок, розглядаючи мене. На ній була довга чоловіча футболка, яка доходила їй майже до колін. І більше нічого. І в ту ж мить я відчула, як мене накрило цунамі ревнощів.

- Привіт, Уляно, - мило посміхнулася дівчина. Я тільки кивнула і перевела погляд на Діму.

Діма і бровою не повів. Він як стояв, притулившись плечем до стіни і заклавши руки в кишені штанів, так і залишився на місці, лише повернувши голову у бік дівчини.

- Даш, я зараз.

Даша зникла в кімнаті, а я нарешті прийшла до тями і витягла цю довбану книгу зі свого рюкзака.

- Ось, візьми, - простягла йому книгу, намагаючись не дивитися на його оголений торс.

- Дякую, Уляно. Дуже виручила.

Мене окотило хвилею жару. Уляно?

- Ну, я піду, - ледве мовила, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

- Давай, побачимося, - відповів Діма і потягнувся до дверної ручки.

Я вийшла з його квартири на ватяних ногах. Я вся горіла, ніби потрапила навпрошки до інферно. Мені було важко дихати, а в голові шуміло, і я, пройшовши невеликим коридором і повернувши за кут до ліфтів, пригорнулася спиною до стінки і спробувала втягнути в себе трохи повітря.

Я сама себе не розуміла. Чому мені було так боляче бачити його з іншою? І ця Даша... Знову ця Даша. Вони що, таки зустрічаються? Чим вони там займалися? Чому я думаю про це? Невже я…

- Ні. Ні.

Я боялася собі в цьому зізнатися.

Сумку я так і не забрала...

Я відпиваю свою майже охоловшу каву і дивлюся на Алю. Вона мило щебече по телефону і здається у них із Олегом усе нормально. 

І я сподіваюся, ні, я хочу, щоб сьогодні у нас із Антоном теж усе налагодилося. Руслан, той самий друг Антона, у якого ми були на вечірці, відзначає свій день народження і ми з Антоном, звичайно ж, запрошені. Хто ще запрошений, я уточнювати не стала, але підозрюю, що з більшістю з них я вже познайомилася в його квартирі. 

Мені б думати, що одягнути сьогодні ввечері і яку сумочку підібрати під своє вбрання, щоб вразити Антона, але я все ще цілковито зайнята пережовуванням того факту, що у Діми, як виявилося, є дівчина. 

Я зависаю і знову згадую його трохи пом'ятий вигляд, коли він відчинив мені двері. Напевно, вони перед цим займалися сексом, адже я не уточнювала о котрій я зайду, і ніхто на мене особливо не чекав. 

- Ну що, йдемо вже? - вириває мене зі спогадів безтурботний голос Алі і я сіпаюся, не доносячи свій напій до рота, - А то ти зараз уже стаканчик гризти почнеш. 

Я дивлюся на свій картонний стаканчик і розумію, що він вже порожній, а я й не помітила. Чортів Діма!