Розділ 20. "Що мені робити?" або Спроба номер 2

Втомлена, переступаю поріг квартири. Не хочу навіть душ приймати. Як останнім часом все стало складно. Завалююся спати, ледве стягнувши з себе одяг. 

Вранці мене будить Аля, і я намагаюся намацати свій телефон. Але його ніде немає. Чорт, я ж вимкнула його і не дістала із сумочки. Встаю та вивуджую з сумки телефон. Вмикаю. 

Декілька повідомлень від Діми. 

Останнє о 23.50: «Просто напиши, що з тобою все гаразд». 

Аля заходить до мене до кімнати зі своїм телефоном у руці. 

- Чому Діма запитує мене, де ти? - вона дивиться на екран свого телефону. 

- Коли? Зараз? - я застигаю на місці. 

- Учора вночі надіслав повідомлення. Я думала, що ти була з ним. 

- Учора я намагалася порвати з Антоном. 

- Намагалася? 

Я важко зітхаю. 

- Він познайомив мене зі своїми батьками, а потім сказав що закоханий у мене. 

Аля ошелешено дивиться на мене і машинально сідає на стілець, що стоїть біля входу. 

- Як ти думаєш, мені вдалося з ним порвати? 

Аля мовчить і жує губу. 

- І що тепер? - питає вона. 

- Я не знаю. Я обіцяла Дімі, що поговорю з Антоном і порву з ним. Але Антон не дає мені жодної можливості це зробити! Я не могла, розумієш? Після цієї вечері з його сім'єю, після його зізнання… що мені робити, Аля? 

Я втомлено сідаю на ліжко і сканую її поглядом. 

- Для початку видихни. Ти Антонові нічого не винна. У вас хоч секс був? 

- Не було ще. 

- Тим більше. Вважай, що ви й не зустрічалися. 

У моїх руках дзвонить телефон. Дивлюсь на екран. "Антон". 

- Цукерочка, я вже майже під під'їздом, виходь за десять хвилин. 

- Антоне, я тільки прокинулася, ще навіть у душі не була. 

- Нічого, я зачекаю. Зайти то можна? 

Я трохи роздумую. Антон у мене ще не був. У квартирі легкий бардак. Але нічого страшного, посидить у вітальні півгодинки. 

- Так, звичайно. Квартира 54. Другий поверх. 

Аля дивиться на мене великими очима. 

- Антон зараз зайде. Відкриєш йому? Я в душ. 

- Навіть не думай кидати на мене свого павича! Чого він взагалі приперся так рано? Ей! - Кричить вона мені в спину, - Ми так не домовлялися! 

- Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласочка - відчини йому двері, - кричу я і забігаю у ванну. 

Коли я виходжу з душу, загорнута в халат по саме горло, Антон уже п'є каву у вітальні і розмовляє з Алею. 

- Привіт, - я застигаю на порозі вітальні. Мені треба з ним поговорити. Ось тільки як і коли? - Я швидко. П'ятнадцять хвилин і буду готова. 

Антон дивиться на годинник. 

- У нас ще вагон часу, можемо заїхати кудись поснідати. 

Точно. Ми можемо поговорити у кафе. 

Ми їдемо до кафе, але поговорити мабуть не судьба, бо Антон наполіг, щоб Аля їхала з нами. Не годиться кидати свою подругу в такий дощовий день, ось промочить ноги, ти з нею потім возитися будеш, тебе і на побачення потім не витягнеш і взагалі, чим ти думаєш, Уляно? 

У мене те саме питання. Чим я думаю? 

Швидко прийнявши ранкову дозу кави та розправившись зі сніданком, ми їдемо в універ. 

Всю дорогу Антон розповідає Алі про вчорашній вечір і те, як я сподобалася його батькам. Він явно у захопленні. Аля мовчить і лише хмикає у найпікантніших місцях. 

Антон звично витягує мене з машини і тягне до аудиторії. Я ледве встигаю за ним. Начебто швидко снідали, але часу зовсім обмаль. Зараз уже розпочнеться пара. Намагаюся вирвати руку з чіпкої хватки Антона, щоб обтрусити краплі дощу з волосся та одягу, але він тільки сильніше стискає мою долоню і здається прискорює крок. Звідки така спритність взялася до навчання, я не розумію. 

Ми так і завалюємося до лекційної зали в останню хвилину слідом за викладачем. Моя рука в руці Антона, слідом за нами Аля. 

Антон шукає поглядом місця для нас, а я не хочу навіть голови піднімати. Мені страшно. 

Мені страшно побачити в аудиторії Діму, побачити його вбивчий погляд. Я пам'ятаю, як він минулого разу дивився на мене. 

Антон веде мене вгору по проходу, мені все ж таки доводиться підняти свій погляд, щоб хоча б бачити куди йти. 

І я бачу його. Він сидить і дивиться мені в очі. Його одна брова трохи піднята, ніби питаючи - що, знову? Але на обличчі немає і сліду гніву чи бодай злості. Він просто дивиться. Я дуже сподіваюся, що він розуміє, що я з Антоном просто ще не поговорила. 

Я проходжу слідом за Антоном на наші місця і цілих півтори години божеволію від невідомості. 

Коли закінчується пара, я підводжусь і йду за Антоном у твердій впевненості, що зараз усе йому викладу. Більше не буде жодних перешкод у вигляді сюрпризів, батьків чи чогось там ще. 

І коли тільки но ми виходимо за двері і я смикаю Антона за руку, зупиняючи його, він розвертається до мене і мимолітно глянувши за моє плече, широко усміхається мені і голосно вимовляє: 

- Це була просто незабутня ніч, цукерочка. Вечеря із моїми батьками. Ти їм так сподобалася. Ну і те, що було потім... - він багатозначно грає бровами, - Мама дзвонила з ранку, у вихідні вони чекають нас у гості. 

Все це він вимовляє так голосно і чітко, що мені здається, що це не для моїх вух, а для якихось інших глядачів. 

- А що було потім? - питаю раптово сівшим голосом. Він, мабуть, має на увазі своє освідчення в коханні, але те, як він це сказав... 

Він ще раз кидає погляд поверх мого плеча, і я обертаюся. І відчуваю, як вся краска впевнено сповзає з мого обличчя. 

Діма стоїть за кілька кроків від мене з скам'янілим обличчям і почервонілими очима і, не відриваючись, дивиться Антонові в очі. Його щелепи стиснуті, лютий погляд з-під лоба. 

- Матецький, ти щось хотів? - недбало кидає Антон Дімі. 

Діма відриває свій погляд від Антона і переводить на мене, потім повертає його на Антона і нічого не сказавши просто йде. 

- Дивний якийсь, - коментує Антон, - Ну так от.... - але я його вже не чую. У моїх вухах шум. Там гупає моє серце.