Розділ 19. Ти зможеш, Уляно!

"Ти зможеш, Уляно! " - вкотре подумки переконую себе, стоячи перед дзеркалом, - «Просто береш і кажеш Антону, що між вами більше нічого немає». Ха! Легко сказати, а як це зробити? З важким серцем одягаюся і приводжу себе до ладу. 

 «Розумієш, Антоне, річ не в тобі, річ у мені...» - репетирую я. Звучить ще гірше, ніж "Я кидаю тебе, ти козел". 

Через п'ять хвилин я виходжу з під'їзду на ватяних ногах. Мені ще жодного разу не доводилося відшивати найпопулярнішого хлопця в університеті. Хоча, з цим твердженням я тепер можу посперечатися. 

Подумати лишень, скільки я про нього мріяла! 

Антон уже чекає на мене у своїй машині і я сідаю в неї, відчуваючи, як від напруги починає нити голова. 

- Ти виглядаєш просто блискуче! - заявляє Антон, захоплено мене розглядаючи. 

Я недовірливо дивлюся на нього і опускаю погляд на свій одяг. Джинси та светр. На голові хвостик, як я пам'ятаю. Знизую плечима. 

Я набираю повні легкі повітря та видихаю, готуючись розпочати розмову. 

Але Антон не дає мені сказати й слова. 

- Повечеряємо разом? 

- Антоне, я б спочатку хотіла... 

- У мене для є невеликий сюрприз. 

Знову сюрпризи. Ну, ні, тільки не сьогодні. 

- Антоне, послухай... 

- Це дуже незвичайний сюрприз, - впевнено перебиває мене і тягнеться до запалювання, - Ти навіть не здогадуєшся наскільки. Поїхали. 

Він заводить машину і стартує, як зазвичай, занадто різко. Мене трохи втискає в сидіння і я хапаюся за ремінь безпеки. Ця його манера водіння починає мене підбішувати. 

Ми приїжджаємо до чергового розкішного ресторану, чому я вже зовсім не дивуюсь. 

Хостес проводить нас до замовленого наперед столика і я, з подивом, помічаю за ним пару середнього віку. Запитально дивлюся на Антона, а він, не зніяковівши ні на секунду, вітається з ними і представляє їм мене: 

- Мамо, тато, це моя дівчина Уляна. Уляна, це мої батьки - Іван Сергійович та Лариса Дмитрівна. 

Я стою ні жива, ні мертва. Тільки переводжу погляд з Антона на його батьків і назад із приклеєною усмішкою на обличчі. Сюрприз так сюрприз. Дякую тобі, Антоне. Відчуваю, як біль посилюється та стискає голову сталевим обручем. 

- Добрий вечір, - насилу видавлюю з себе. 

- Ой, ну нарешті Антоша познайомив нас зі своєю дівчиною, - починає Лариса Дмитрівна, - А то всі пиятики та гулянки. 

Іван Сергійович непомітно штовхає її ліктем і вимовляє: 

- Радий познайомитись, Уляно. 

- Мені теж дуже приємно, - сиплю я. 

Антон відсуває для мене стілець і я акуратно сідаю. 

- Антоша казав, що ти вчишся з ним на одному курсі, - продовжує мама Антона. Я киваю та беру меню з рук офіціанта. 

- Гарний вибір професії, я вважаю. 

Звичайно гарний, твій син там теж навчається. 

Іван Сергійович схвально киває головою, гортаючи папку з меню. 

- Я думаю, з такої нагоди можна замовити пляшечку вина, - зауважує він. 

- Я не п'ю, - швидко вимовляю я. Моя голова зараз і так трісне. Та й зберігати ясність розуму теж не завадить, - І Антон за кермом. 

Обидва батьки схвально кивають головами. 

Антон здивовано піднімає брови, але ніяк не коментує. 

Ми вибираємо страви та офіціант зникає з нашими замовленнями. 

Цілу вечерю я сиджу, як на голках, слухаючи в основному маму Антона, яка, до речі, виявилася дуже балакучою. Загалом, батьки Антона справляють на мене приємне враження, незважаючи на те, що я в жаху від того, що відбувається. Як Антон узагалі додумався знайомити мене зі своїми батьками? Ми ж зустрічаємось зовсім нічого! Невже я справді така важлива для нього? 

Я сиджу і перемелюю цю думку у своїй голові ще й ще раз. 

Пілікає мій мобільний і я напружуюсь, бо точно знаю, від кого це повідомлення. Діма. Він же чекає на мою відповідь, а я сиджу тут у товаристві батьків Антона, не сміючи закінчити увесь цей фарс. Біль у моїй голові пульсує та збільшується. Може послатися на нього, і втекти з цього бенкету на кістках моєї стрімко втікаючої вдалечинь надії на свободу? 

Наша вечеря закінчується майже опівночі і ми прощаємось з батьками Антона. 

- Уляночко, обов'язково приїжджай до нас у гості. Антоне, щоб на вихідні привіз до нас Уляну. 

Я машинально киваю, а Антон обіймає мене зі спини. З боку - просто пара року, ні дати, ні взяти. 

Мій телефон пілікає ще раз і я сіпаюся від цього звуку. 

Я дістаю телефон та вимикаю його. Тому що, відповісти все одно не вийде, а слухати ці звуки, що зводять з розуму, я вже просто не в змозі. 

- Ходімо, пройдемося, - тягне мене за руку Антон. Мене вже відверто бісить ця його манера тягнути мене за руку. 

Ми виходимо на набережну і я з подивом помічаю, що головний біль почав потроху вщухати. Я дивлюся на Антона, на його гарненький профіль, не розуміючи, як я зможу після цієї вечері з його батьками вивалити на нього своє зізнання. 

Але він випереджає мене і, зупинившись, розвертається до мене і бере мене за руки. 

- Уляно, - я дивлюся на нього розширеними очима. Щось мені вже не добре. А він ще й не почав. 

Мої підозри виправдовуються, коли він продовжує: 

- Я гадаю, ти вже все зрозуміла. Я закоханий у тебе і хочу, щоб ти це знала. 

Боже! Мені кришка. Вечір сюрпризів, судячи з всього, триває. Я шокована і не можу вимовити жодного слова. Де ж ти був рік тому, Антоне? 

- Я розумію, для тебе це все можливо надто швидко, але я так відчуваю і не можу не говорити про це. 

Я мовчки киваю. За моїми минулими уявленнями, зараз має спалахнути феєрверк і на його фоні, щасливі ми, пригорнемося один до одного, злившись у пристрасному поцілунку. Але цього, звісно, ​​не відбувається. 

- Ти дуже сподобалася моїм батькам, - зауважує Антон. 

Ну слава богу, адже це найважливіше у всій цій історії. 

Він, судячи з всього, не чекає від мене відповіді, а моє мовчання списує на шок від раптового щастя. 

Антон підходить ближче та нахиляється до мене для поцілунку. Я заплющую очі і відчуваю його теплі губи на своїх губах. Не можу його відштовхнути. 

Антон привозить мене додому і, судячи з усього, чекає на продовження вечора в моїй квартирі. 

- Давай не сьогодні. Аля вдома. Буде не дуже зручно, - прошу я. 

Він явно розчарований, але не наполягає. Я взагалі дивуюся, що він так довго чекає. Судячи з чуток, він укладає дівчат у ліжко, якщо не після першого, то після другого побачення. 

- Як скажеш, цукерочка.