Розділ 15. Соус для м'яса, компот та сметана

На великій перерві,  ми всі - я, Антон та Аля, йдемо перекусити до нашого університетського кафе. Я не любитель там обідати, але у них є кілька пристойних салатиків і на диво смачна кава. 

Дорогою Антон намагається виїсти мені мозок чайною ложечкою. 

- Це тоді, коли він викликав вас після пар? 

- Так. 

- І що, інших варіантів не було? Чому ти погодилась? 

- А чому я мала не погодитися? Хоча, я намагалася попросити писати курсову самостійно. 

- Погано намагалася, значить. 

Я повільно закипаю всередині. 

- Антоне, ну напишемо ми цю курсову, здамо і забудемо один про одного. У чому проблема, я не розумію? 

- Я не хочу, щоб моя дівчина ... - він заминається. 

- Що, твоя дівчина? - уточнюю я.

- Я не хочу, щоб ти проводила час із іншим. 

Я глибоко вдихаю. 

- Я не проводитиму з ним час. Ми просто кілька разів обговоримо те, про що пишемо і все. Мені що тепер, ні з ким не спілкуватися, по-твоєму? 

Антон скрипить зубами. 

- Спілкуватися, - цідить він крізь зуби, - Просто не забувай, що ти моя. 

Ух, нічого собі заявочки!

- Я не забуваю. 

Ага, особливо вчора. Я подумки взвиваю. 

Ми заходимо в кафе, де зайняті практично всі столики, хоча приміщення не маленьке, але й людей в універі дуже багато. Єдиний майже вільний стіл біля вікна, він дуже великий і тільки на одному стільці сидить якийсь явно першокурсник. 

Ми підходимо до столу і хлопець мельком глянувши на Антона, одразу хапає свою булку і зривається до виходу. Я з подивом дивлюся на Антона. Той тільки знизує плечима. 

- Розташовуйтесь, - як ні в чому не бувало вимовляє Антон, - Кому що брати? 

- Цезар з куркою, - говорю я, протискаючись за Алею, - Аль, ти що будеш? 

- Я можу сама взяти. 

- Не варто, - відповідає Антон, - Я пригощаю. 

- Тоді, те саме. Дякую. 

На порозі кафе з'являється Матвій, наш з Алею одногрупник, зі своєю дівчиною Олею. Він сканує простір примруженим поглядом і, побачивши нас, прямує в наш з Алею бік, ведучи Олю за руку. 

- Ви не проти, якщо ми потіснемо вас трохи? - звертається до нас і дивиться на стіл, за який може сісти ще чоловік п'ять. 

- Та тут вся наша група поміститься, - я усміхаюся і киваю у бік вільних стільців навпроти, - Залізайте. 

Антон приносить наші замовлення, і сідає біля мене, а Матвій йде купити їжі собі та своїй дівчині. 

У кафе заходить Діма, і мій погляд завмирає на ньому. А слідом за ним у кафе заходить Даша. Діма сканує простір так само, як і Матвій п'ять хвилин тому і, натрапивши на нас поглядом, бере Дашу за руку і веде до нас. Мої очі розширюються все більше з кожним їхнім кроком. 

Він же не сяде до нас? Хоча більше нікуди, а ми ще маємо вільні стільці. 

Але я не готова, зовсім не готова сидіти зараз із ним за одним столом, пам'ятаючи, що було вчора в його машині. 

Він підходить до іншої сторони столу, де сидить Оля і підкреслено чемно звертається до неї: 

- Дозвольте Вас потіснити, Ольго. 

- Матецький, столик зайнятий, ти що, не бачиш? - гаркає Антон. 

Діма його ігнорує. 

- Та ще повно вільних місць, - відповідає Оля і зрушується на два стільці, - Але тут ще Матвій сидить, - уточнює вона, показуючи пальцем на сусідній стілець. 

- Ми обов'язково це врахуємо, - Діма кидає на стілець свій рюкзак прямо навпроти мене, а на сусідній стілець сідає Даша. 

- Даш, тобі як завжди? - запитує Діма. 

Що? Як завжди? "У нас з нею нічого немає і не було". Угу. 

Даша киває, усміхаючись йому, як ідіотка. Закохана ідіотка. 

- За твоїм мужиком око та око потрібне, - звертається Антон до зніяковілої Даші, коли Діма йде, - Бачила, як на нього Савчук витріщається? - він киває у бік сексуальної брюнетки. 

Що? 

Я дивлюсь на Савчук, але вона захоплено з кимось розмовляє через кілька столиків від нас. Що за...? 

- Раджу не відходити від свого хлопця ні на хвилину, а то й оком не встигнеш моргнути, як вона його заарканить, - продовжує Антон, розрізаючи ножем м'ясо на своїй тарілці. 

- Антоне! - обурююсь я, і дивлюся на Дашу, у якої вже палають щоки. 

- А що, Антоне? Просто дружня порада, - він невимушено піднімає плечі. 

- Ми розберемося самі, - тихо відповідає Даша і з викликом дивиться на Антона. 

- Ну самі, так самі, але я попередив, - він тицяє у бік Даші ножем у підтвердженні своїх слів. 

Матвій повертається з тацею в компанії Діми з такою ж тацею в руках. 

Діма ставить тацю на стіл, чіпляючи мою тарілку. 

- Упс, вибач, - він невинно посміхається, - У тебе така велика тарілка, я не думав, що у такої тендітної дівчини такий звірячий апетит. 

Я дивлюся на свою звичайного розміру тарілку з крихітним салатом на ній. 

- Матецький, ти нариваєшся? - гарчить збоку Антон, - Ти ще, блять, за духи не відповів! 

- Які духи? - Даша крутить головою від Антона до Діми і назад, намагаючись щось зрозуміти. 

- Французькі! - сверепіє Антон. 

- Просто, у Антона пунктик щодо парфумів, - спокійно пояснює Діма Даші, - Не виносить саме французькі. 

- Та, блять! - Антон підривається з місця і зачіпає стіл, який трохи піднімається. Ми ловимо тарілки руками, але у Даші мабуть уповільнена реакція, бо соус для м'яса, що стояв біля Антона, летить прямо в неї. 

Але Антону теж не щастить. Компот, який він необачно поставив на край столу, злітає йому прямо на штани. 

- Сука! - волає Антон і всі присутні в кафе починають озиратися. 

Чую, як матюкається Матвій, йому, мабуть, теж дісталося. 

Даша намагається струсити соус, але розуміє, що нічим уже не допомогти і піднімається з місця. 

- Мені потрібно в туалет. 

- Матецький! - Антон розлючено тицяє пальцем у Діму. 

- Островський! - грізно перебиває його Діма, - Тобі краще вибачитись перед дівчиною! 

Його голос гримить люттю, і в його погляді така загроза, що я мимоволі втискаюсь у стілець. 

Антон кілька секунд свердлить поглядом Діму, а потім повертається до Даші. 

- Даша, вибач, я не хотів. 

- Та все нормально, зараз відперу, - вона хапає сумочку і поспішає на вихід. 

- Але з тобою ми ще поговоримо, - Антон повертається до Діми і багатозначно дивиться йому в очі, - Уляно, я скоро повернуся, - і йде, прикриваючись рюкзаком. 

- Та коли вже поговоримо? - ледве чутно бурчить Діма, дивлячись у свою тарілку. 

Матвій теж іде. На його темній сорочці біла пляма. 

Ми залишаємося вчотирьох. 

- Ну що ж, якщо вже всі закінчили кидатися своєю їжею, можу я вже, нарешті, доїсти свій салат? - оживає Аля і хапає свою виделку. 

Оля хіхікає та приймається за свою їжу. Діма все так і сидить, поклавши руки на стіл і опустивши голову, дивиться повз свою тарілку. 

Невже так за Дашу переживає? А як він за неї заступився? "Між нами нічого немає і не було" - знову спливає фраза, сказана Дімою. Ага, не було. 

- Та не хвилюйся ти так. Зараз зачистить пляму та повернеться, - говорю Дімі. 

- Що? - Діма піднімає голову і дивиться на мене нерозуміючим поглядом. 

- Я кажу - нічого страшного, - я ніяковію, опускаю голову і колупаю виделкою у своїй тарілці, - З ким не буває. 

Діма мовчить, а я піднімаю свої очі і натикаюся на його палаючий погляд. Він дивиться так, ніби востаннє. Начебто він їде назавжди і намагається запам'ятати кожну рису мого обличчя. І я дивлюся у відповідь. І гублюся в його темному вирі очей. 

- Ось у мене випадок колись був, - вимовляє Оля з набитим ротом, - Каструлю борщу на себе вивернула. В гостях. У бабусі. Потім їхала через все місто у маршрутці у її довгій квітчастій спідниці та блузці з жабо. Ви здивуєтеся, але я навіть познайомилася із симпатичним хлопцем. Йому просто було цікаво дізнатися, чому я так одягнена. 

Аля пирскає і Оля теж давиться сміхом, а ми з Дімою продовжуємо дивитися один на одного. 

У його очах невисловлені питання. І я просто опускаю свій погляд. 

- Улян, сьогодні тренування, ти пам'ятаєш? - повертається Аля до мене, - Давай їж уже щось, а то заробиш втрату свідомості. 

- Угу, - мугикаю я у відповідь. Але мені нічого не лізе в горло.