Розділ 14. Дежавю

Якби я вела щоденник, то сьогоднішній запис був би приблизно таким: «247 день бабака. Я прокинулась. Заправила постіль. Прийняла душ. Розбудила Алю. Відкрила холодильник (Навіщо? Я ж не снідаю) Закрила холодильник. Одяглася. Пішла на навчання». 

Єдине, чим тепер відрізняється мій новий ранок від попередніх, це наявність у ньому гарненького блондинистого хлопця. 

Я мрійливо усміхаюсь, згадуючи вчорашній вечір. 

Сьогодні першою парою стоїть лекція, тож Антон, вже за звичкою, зустрічає мене біля входу, і тримаючи за руку, веде до аудиторії. 

Я переступаю поріг аудиторії та окидаю поглядом ряди на предмет вільних місць. Усі п'ять груп нашого потоку, зібрані в одному лекційному залі, і гудуть як вулик. 

І в мене стається дежавю, бо мій погляд натикається на Діму, який сидить на верхньому ряду і дивиться прямо на мене просто вбивчим поглядом. Переводить погляд на наші з Антоном сплетені пальці, знову повертається до моїх очей. 

Він, судячи з всього, шокований, а я опускаю свій погляд у підлогу і на автоматі йду за Антоном, який веде мене за руку. 

Сідаємо на єдині вільні місця. Вони виявляються прямо перед Дімою. Яке везіння. 

Дістаю з рюкзака зошит і просто відчуваю, як моя потилиця зараз займеться під чиїмось палаючим поглядом. 

Заходить наш викладач із маркетингу Сергій Петрович і розпочинає лекцію. 

- Макарова, могла б і поменше надушитися. Я тут зараз задихнуся, - через деякий час чую голосний шепіт згори. 

Що? Я шоковано відкриваю рота і обертаюся назад. Але не встигаю і слова сказати, бо чую збоку приглушений рик Антона: 

- Матецький, ти зараз, блять, пожартував?! 

- Ні. У твоєї дівчини дуже нав'язливі парфуми, - анітрохи не бентежачись, шепоче Діма. 

- Знаєш, що...? - не витримую я. 

- Матецький, Макарова! - чую я голос викладача біля кафедри, - Ви вже готові презентувати нам свою курсову? 

- Сергію Петровичу, - чую я впевнений голос за спиною, - Ми з Макаровою над цим старанно працюємо. 

Аудиторією лунають смішки. Я бліднію і червонію одночасно. Я, звичайно, цього не бачу, але мені здається, що інших варіантів просто немає. 

Сергій Петрович трохи зніяковіло поправляє окуляри та прочищає горло. 

- Ви могли б хоча б на моїх лекціях робити перерву та займатися безпосередньо тим, чим маєте - писати лекцію. 

Викладач повертається до дошки.

- Ти пишеш курсову із ним? - чую розлючений шепіт Антона. 

Я кошуся на Антона і прямо не знаю, що й сказати. Якось раніше не було причин повідомляти йому про цю чудову новину. Пишу та й пишу. Це ж універ. Тут усі щось пишуть.
Я знизую плечима. 

- Це називається спільна робота, - чую голос із верхнього ряду. 

- З тобою ми ще поговоримо! - зле шепоче Антон, розвертаючись назад і тицяючи пальцем у Діму. 

- Так, давай нарешті вже поговоримо, Антошо. А то ж ти весь час зайнятий, - не вгамовується Діма. 

- Островський та Матецький, ще одне слово і ви покидаєте мої пари до кінця семестру. Островський, Ви також бажаєте написати курсову? 

- Третім? - уточнює Антон. Чуються смішки. 

Але Антонові зовсім не смішно. Він буравить викладача злим поглядом і я бачу, як роздмухуються його ніздрі. Злий Антон мені зовсім не подобається. 

- Продовжите іронізувати, Островський, напишете її в парі з ректором. 

Хлопці затикаються, а я намагаюся зібратися з думками, одночасно записуючи на автоматі лекцію. 

Після вчорашнього вечора, що плавно перетік у ніч, у мене зовсім не було часу, щоб думати про те, що сталося у нас із Дімою. Я не хотіла давати цьому оцінку, я взагалі не хотіла б про це думати. Тому що я чудово пам'ятаю, як мені зірвало дах у його обіймах.