Розділ 14. Дежавю

Якби я вела щоденник, то сьогоднішній запис був би приблизно таким: «247 день бабака. Я прокинулась. Заправила постіль. Прийняла душ. Розбудила Алю. Вислухала її бурчання про жорстокість цього світу. Відкрила холодильник (Навіщо? Я ж не снідаю) Закрила холодильник. Одяглася. Пішла на навчання».  

Єдине, чим тепер відрізняється мій новий ранок від попередніх, це наявність у ньому гарненького блондинистого хлопця.  

Я мрійливо усміхаюсь, згадуючи вчорашній вечір.  

Сьогодні першою парою стоїть лекція, тож Антон, вже за звичкою, зустрічає мене біля входу, і тримаючи за руку, веде до аудиторії.  

Переступаю поріг аудиторії та окидаю поглядом ряди на предмет вільних місць. Усі п'ять груп нашого потоку, зібрані в одному лекційному залі, і гудуть як вулик.  

І в мене стається дежавю, бо мій погляд натикається на Діму, який сидить на верхньому ряду і дивиться прямо на мене просто вбивчим поглядом. Переводить погляд на наші з Антоном сплетені пальці, знову повертається до моїх очей.  

Він, судячи з його вигляду, шокований, а я опускаю свій погляд у підлогу і на автоматі йду за Антоном, який веде мене за руку.  

Сідаємо на єдині вільні місця. Вони виявляються прямо перед Дімою. Яке везіння.  

Дістаю з рюкзака зошит і просто відчуваю, як моя потилиця зараз займеться під чиїмось палаючим поглядом.  

Заходить наш викладач із маркетингу Сергій Петрович і розпочинає лекцію.  

- Макарова, могла б і поменше надушитися. Я тут зараз задихнуся, - через деякий час чую голосний шепіт згори.  

Що? Я шоковано відкриваю рота і обертаюся назад. Але не встигаю і слова сказати, бо чую збоку приглушений рик Антона:  

- Матецький, ти зараз, блять, пожартував?!  

- Ні. У твоєї дівчини дуже нав'язливі парфуми, - анітрохи не бентежачись, шепоче Діма.  

- Знаєш, що...? - не витримую я.  

- Матецький, Макарова! - чую я голос викладача біля кафедри, - Ви вже готові презентувати нам свою курсову?  

- Сергію Петровичу, - чую я впевнений голос за спиною, - Ми з Макаровою над цим старанно працюємо.  

Аудиторією лунають смішки. Я бліднію і червонію одночасно. Я, звичайно, цього не бачу, але мені здається, що інших варіантів просто немає.  

Сергій Петрович трохи зніяковіло поправляє окуляри та прочищає горло.  

- Ви могли б хоча б на моїх лекціях робити перерву та займатися безпосередньо тим, чим маєте - писати лекцію.  

Викладач повертається до дошки. 

- Ти пишеш курсову із ним? - чую розлючений шепіт Антона.  

Я кошуся на Антона і прямо не знаю, що й сказати. Якось раніше не було причин повідомляти йому про цю "чудову новину". Пишу та й пишу. Це ж універ. Тут усі щось пишуть.
Я знизую плечима.  

- Це називається спільна робота, - чую голос із верхнього ряду.  

- З тобою ми ще поговоримо! - зле шепоче Антон, розвертаючись назад і тицяючи пальцем у Діму.  

- Так, давай нарешті вже поговоримо, Антошо. А то ж ти весь час зайнятий, - не вгамовується Діма.  

- Островський і Матецький, ще одне слово і ви покидаєте мої пари до кінця семестру. Островський, Ви також бажаєте написати курсову?  

- Третім? - уточнює у викладача Антон. В аудиторії лунають смішки.  

Але Антонові зовсім не смішно. Він буравить викладача злим поглядом, і я бачу, як роздмухуються його ніздрі. Злий Антон мені зовсім не подобається.  

- Продовжите іронізувати, Островський, - з незворушним виглядом відповідає Сергій Петрович, - Напишете її в парі з ректором.  

Хлопці затикаються, а я намагаюся зібратися з думками, одночасно на автоматі записуючи лекцію.  

Після вчорашнього вечора, що плавно перетік у ніч, у мене зовсім не було часу, щоб думати про те, що сталося у нас із Дімою. Я не хотіла давати цьому оцінку, я взагалі не хотіла б про це думати. Тому що я чудово пам'ятаю, як мені зірвало дах у його обіймах.