Розділ 11. І я вирішив діяти

Я на мить замислююся.

- Так, буде трохи дивно, якщо я їхатиму ззаду, коли спереду вільно, - погоджуюсь я, - Як у таксі.

Діма хмикає, а я відчиняю дверцята і пересідаю на переднє сидіння.

- Ремінь, - каже Діма і дивиться на мене своїми неймовірними очима.

- Що? - я дивлюся на ці очі, які бачила в дзеркалі, і які наживо набагато яскравіші та привабливіші.

Діма мовчки нахиляється до мене, а я завмираю, коли його пальці тягнуться до мого плеча. Наші погляди зустрічаються і Діма на секунду застигши наді мною, різко тягне за лямку ременя і пристібає мене ним. І знову запах його тіла огортає мене. Я навіть на мить закриваю очі, втягуючи носом його аромат. Безумство якесь.

- Треба пристібатися. Правила безпеки, - спокійно коментує він. Його голос глибокий, з хрипотою, звучить так незвично близько, що по моєму тілу мимоволі пробігають мурашки.

Я мовчки киваю і перетравлюю свою реакцію на нього. Мої пальці тремтять і я стискаю їх у кулаки.

Він плавно рушає, а я згадую, як різко зазвичай стартує Антон. Я відчуваю цю різницю і мені чомусь стає так приємно, що Діма не намагається справити враження. Хоча він може. Його машина зовсім не поступається машині Антона.

Я подумки струшую з себе омут зачарування, закликаючи себе заспокоїтися і намагаюся зав'язати розмову.

- Чому ти не їздиш на ній до університету?

Діма, схоже, зовсім не помічає, що зі мною відбувається. Він спокійно і дуже впевнено веде свою машину.

- Не бачу потреби. Я ж неподалік універа живу, - нагадує він.

- А, ну так, - погоджуюсь я і намагаюся уявити, як ми йдемо на навчання однією і тією ж дорогою щоранку, - Але от тільки твоя дівчина живе далеко від нас, не дуже зручно, так?

Навіщо я це питаю?

- Тебе це непокоїть? - запитує Діма і на кілька секунд повертає голову в мій бік, впиваючись очима в мої очі.

Дуже. Дуже непокоїть. Чомусь.

- Та ні, просто ... - я трохи знічуюсь, - Я просто запитала.

- Зрозуміло. Так, не дуже зручно, - погоджується Діма, - Як і вам з Антоном, - раптом додає він.

- А що в нас із Антоном? - дивуюсь я.

- Ну, він же за містом живе. Теж не дуже зручно, так?

- Я не знаю, де живе Антон, - бурчу я, і не замислюючись продовжую, - Та й взагалі…

- Що взагалі? - запитує він.

Я ще раз дивлюся на Діму і опускаю погляд на його довгі пальці, що охопили кермо. Одного разу ці руки охоплювали мене. Одного разу. Коли я наскочила на нього у темряві аудиторії.

- Там все складно, - вимовляю я і відвертаюся до вікна. Мене трохи нервує моя реакція на таку близькість до нього.

- Він тебе образив? - раптом різко і насторожено запитує Діма.

- Що? Ні! - я швидко моргаю, - Не в цьому сенсі. У цьому сенсі в нас навіть ще нічого не було, - чомусь зізнаюся я.

Діма мовчить, а я невпевнено - може, йому не цікаво зовсім? - продовжую:

- Просто раніше, коли я ... - я заминаюсь, не знаючи якими словами позначити мій минулий інтерес до Антона, - Коли я думала про нас з Антоном, то в моїх фантазіях все було набагато простіше і яскравіше, чи що.

- А зараз? - його голос напружений і я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти його настрій.

- Зараз мені все частіше здається…

Я замовкаю. Що я насправді відчуваю до Антона? Коли я раніше здалеку спостерігала за ним, то він здавався мені таким божественно прекрасним і недосяжним. Але при найближчому розгляді…

- Що тобі здається? - вривається голос Діми в мої думки.

Я ще не знаю. Але...

- Зараз мені все частіше здається, що я поспішила.

Чую, як Діма з шумом втягує в себе повітря.

Я замислююся і не помічаю, як Діма звертає з головної дороги і петляючи по якихось вуличках, виїжджає на оглядовий майданчик, що відкриває чудовий вид на місто. Чому я тут ніколи не була?

- Як гарно, - захоплено шепочу я.

- Вночі тут набагато красивіше, - підхоплює Діма.

Я кидаю на нього оцінюючий погляд.

- Багато дівчат сюди перевозив? - питаю з усмішкою.

- Жодної. До тебе, - просто відповідає він, продовжуючи розглядати приголомшливий вигляд, що відкривається попереду.

Я мовчу. Ну, по-перше, я не його дівчина. А по-друге.. чому?

- Чому? На мою думку, підходяще місце для зваблювання невинних дівчат, - жартую я.

Але він не усміхається, а тільки опускає свій погляд вниз, розглядяючи свої руки.

- У мене нікого не було з квітня.

Я дивлюся на нього великими очима. Тому що, в це важко повірити, якщо чесно.

- Чому?

Він повертає голову до мене, і впивається поглядом в мої очі.

- Тому що у квітні я вперше побачив тебе.

Що??? О, Боже!

Моє серце пропускає удар, а мене вмить кидає в жар. Настільки несподіваними виявляються його слова.

Я відчуваю, як мене всередені починає колотити, але я мовчу і просто дивлюся на нього, перетравлюючи це зізнання. Я в шоці, якщо чесно. Але...

Щось тут не сходиться.

- Ян, - тихо кличе Діма. Від його тихого шепоту моєю шкірою пробігають мурашки.

І тут я згадую.

- А як же Даша? - до мене нарешті вертається дар мови.

Він невідривно дивиться мені у очі.

- У мене з нею нічого не було. Трохи розвіялися разом. Ніхто нікому нічого не винен.

В його очах настороженість, але його глибокий голос звучить дуже впевнено.

- А чому ж ти... чому ти раніше мені нічого не казав?

Він обводить поглядом мое обличчя, а я вкотре дивуюся, як я реагую на нього.

- Ти була так зациклена на Антонові, що мене й не помічала. До того ж, він уже мав на тебе види, ще коли я тут з'явився. Це було б не чесно.

- А тепер чесно?

- Зараз ми вже не друзі, - він опускає голову, - Тим паче, ти сама сказала…

- Що?

- Що у вас не виходить, - говорить він, дивлячись кудись униз. 

- І ти вирішив діяти?

Він скидає голову і дивиться на мене шаленим, обпікаючим поглядом.

- І я вирішив діяти.

Нахиляється і тягнеться до мене, відстібаючи спочатку свій, а потім і мій ремені безпеки.