Розділ 10. Такого я від тебе не очікувала, Антоне

Ранок просто відстійний. Я внизу, намагаюся зробити собі ранкову каву - вона мені просто конче необхідна зараз. Я прокинулася від гучного хропіння Антона і довго лежала на своїй кушетці, витріщаючись у стелю. Не так я собі уявляла нашу першу спільну ніч, звісно...

Антон розвалився на широкому двоспальному ліжку, на ліжку, яке могло б стати ложем нашої першої…

На кухню ввалюється Антон, перериваючи мої думки. Він вивуджує пляшку мінералки з холодильника і плюхається на барний табурет за стійкою.

Я мовчки дивлюся на нього і чекаю на його пояснення за вчорашнє.

-Улян... - починає він, але його різко обривають.

- О, дивись, схоже у когось була бурхлива ніч, - посміхається Даша, заходячи на кухню разом із Дімою. Мені чомусь хочеться її тріснути.

Діма крутить пальцями зв'язку ключів, мовчки сканує нас поглядом і тільки хмуриться.

Я швидко пригладжую своє розтріпане волосся і кидаю погляд на Антона. Його блондинисті кучері стирчать у різні боки і на обличчі сліди явного недосипання. Але все одно він виглядає страшенно привабливо. Як йому це вдається? Я взагалі дивуюся, як він прокинувся так рано. Дивлюся на годинник - десята ранку всього.

- Можна подумати, ви в пасочки всю ніч грали, - бурчить Антон.

- Дивлячись, що ти називаєш пасочками, - якось не дуже весело каже Даша і коситься на Діму.

- Даш, прискорюйся, будь-ласка. Скоро виїжджатимемо, - ніяк не коментує вищесказане Діма. Схоже, він взагалі не в настрої. Не все так гладко в датському королівстві? - Улян, ти ще довго з кавоваркою? Я каву хочу.

- Тут кнопки якісь дивні. Не можу зрозуміти, - відгукуюся я, продовжуючи боротися з кавоваркою.

Діма мовчки підходить до мене зі спини і тягнеться до машини через моє плече, злегка торкаючись мене своїм торсом. Я застигаю на місці, не рухаючись і навіть не дихаючи, і мій мозок на кілька секунд просто відключається. Це легке випадкове торкання посилає по моєму тілу якісь дивні незрозумілі імпульси. І як же він божественно пахне!

- Звичайні кнопки, - абсолютно спокійним голосом коментує він, натискає пару якихось кнопок, машинка вмикається і Діма відходить. Я згадую, як дихати.

Антон якось дивно напружено спостерігає за цим процесом, але нічого не говорить, а тільки мовчки відпиває води з пляшки.

- Дім, я тільки води візьму і піду збиратися, - тим часом щебече Даша, відкриваючи холодильник, - Комусь іще?

- Ні, - їй відповідає безладний хор наших голосів.

- Ми трохи пізніше поїдемо, я зараз за кермо сісти просто не в змозі, - каже Антон і винувато дивиться на мене.

Звісно, ​​хтось же вирішив учора випити одразу півбару.

Даша, витягнувши пляшку води з холодильника, повертається до мене.

- Уляно, якщо хочеш можеш поїхати з нами.

Бачу, як Діма звично піднімає свої брови і піджимає губи. Я вже впізнаю цю його міміку і знаю, що він має свою думку з цього приводу, але він нізащо її зараз не скаже. Коли я встигла так добре його вивчити?

- Я її сам відвезу, - майже гарчить Антон, - Просто пізніше трохи, - додає миролюбніше.

- Та ні, Антоне, - нарешті подаю голос я, - Я, напевно, з ними поїду, якщо вони не проти, - дивлюся виразно на Діму - машина все-таки його, - У мене сьогодні ще справи.

І я не в настрої зараз з тобою спілкуватися, Антоне - додаю про себе.

Діма не відповідає, а лише знизує плечима, наче йому все одно, поїду я чи ні.

- Гарааазд - тягне Антон, - Як хочеш. Але нам треба буде поговорити. Не зараз, - швидко додає він.

Ми виїжджаємо приблизно за годину, закинувши сумки в багажник машини Діми та попрощавшись з рештою хлопців і дівчат.

Антон проводжає мене до машини і цмокає у губи на прощання. Виходить якось скомкано.

- Вибач ще раз, - шепоче на вухо, - Я зателефоную.

Залізаємо в машину та виїжджаємо. Діма, звичайно, за кермом, поруч біля нього Даша, а позаду я.

Дивлюсь у вікно. Гарні тут краєвиди. Але на душі не дуже.

Дивлюся вперед і помічаю очі Діми у дзеркалі заднього виду. Такі гарні і виразні під темними широкими бровами, що в мене на мить перехоплює подих. Він уважно дивиться на мене. Потім переводить погляд на дорогу і я відвертаюсь до вікна.

Що ж, мушу визнати, що цей хлопець дуже привабливий. І якийсь такий загадково таємничий, що хочеться хоч на мить пробратися в його думки. 

А ще він серйозний, розумний, розважливий, спортсмен - он м'язи собі які наростив...

Так, Уляно, тебе вже кудись не туди заносить!

Коли ми доїжджаємо до міста, з'ясовується, що будинок Даші знаходиться неподалік в'їзду з цього боку міста і вона виходить першою.

Вона нерішуче тягнеться до Діми та їхні губи торкаються у невинному прощальному поцілунку.

Дивно. Якби я була дівчиною Діми, я цілувала б його з більшою пристрастю.

Прямо, як ти Антона на прощання - подає голос моя пам'ять. Ну, у нас то з Антоном не зрозуміло що, а в них? Невже в них теж не все так гладко? Чи мене соромляться?

Мені чомусь не дуже приємно дивитись і я знову відвертаюся до вікна.

- Я зателефоную, - кидає Діма на прощання Даші, коли вона вискакує з машини і обертається, тримаючись за дверцята. Дівчина киває, зачиняє дверцята і йде до свого під'їзду.

Ми залишаємось одні в салоні і тиша трохи тисне на свідомість.

- У тебе дуже вмістка машина, - оглядаючись, говорю я, щоб хоч якось заповнити незручну тишу.

Діма чомусь не рушає і мовчить.

- Ти не хочеш пересісти наперед? - раптом каже він, дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.