Розділ 7. Не треба вірити незнайомим чоловікам

Я завмираю в обіймах Антона, а він трохи відсторонюється від мене, невдоволено міряючи поглядом Діму.

- Матецький, ти ж уже звалив, - зле цідить Антон крізь зуби, - Чи тобі сьогодні не обломилося? То хоч іншим не заважай.

- Я не збираюся обговорювати з тобою своє особисте життя, - відповідає Діма.

І одразу після його слів до нашого під'їзду під'їжджає машина.

- Ходімо, Уляно, - тягне мене за руку Антон, відчиняє задні дверцята і допомагає мені забратися всередину. Залазить сам.

Діма підходить до передніх дверцят, відкриває їх і сідає на переднє сидіння.

- Я щось не зрозумів! - скаженіє Антон.

- Ягідна, 10? - спокійно уточнює Діма у водія і отримавши від того кивок, продовжує, - Все правильно, це моє таксі. Я на нього давно чекаю. Де ви їздите так довго? - звертається до водія незадоволеним тоном.

- Вибачте, затори, - відповідає збентежений водій.

- Вночі? - уточнює Діма.

- Ви думаєте, ви одні такі? - пожвавлюється водій, - Таке враження, що сьогодні всі вирішили не сидіти вдома, - бурчить собі під ніс.

- Але ... - тягне Антон і більше нічого не каже.

- Ти ж казав, що мешкаєш у сусідньому будинку, - нарешті встряю я, - Ягідна,10 - це мій будинок, взагалі-то.

- Не треба завжди і у всьому вірити незнайомим чоловікам, - каже Діма, обертаючись до мене і дивлячись прямо мені в очі.

- Коли це він встиг сказати тобі, де він живе? - оживає Антон, повертаючись до мене і буравлячи злим поглядом.

- Так, молодь, Санта-Барбару я і по телевізору подивлюся, - вставляє свої п'ять копійок водій, - Ви вже визначилися, хто їхатиме?

- Слухайте, ну можна ж усім поїхати, нам все одно за однією адресою, - говорю я примирливим тоном. Почуваюся Леопольдом.

- Ось бачиш, яка в тебе розумна і добра дівчина, Антоне, - чую голос із переднього сидіння.

Антон мовчить і явно злиться.

- Ну так що? - уточнює водій.

- Поїхали, - вимовляє крізь зуби Антон.

Нарешті ми стартуємо і я примирливо стискаю передпліччя Антона, мовляв, ну, не злись.

Тишу салону перериває дзвінок, що звучить із штанів Антона.

- Батько дзвонить, - якимось здивованим голосом озвучує Антон, коли дивиться на екран свого телефону.

- Що, досі контролює, коли ти приходиш додому? - коментує Діма з переднього сидіння.

- Закрийся вже! - зле шипить Антон і приймає виклик.

- Коли? - у його голосі чується легка паніка, - В яку? - тиша, - Я зрозумів, скоро буду.

Він відключається і каже якимось згаслим голосом:

- Бабусю до лікарні забрали.

Я ахаю, а Антон просить водія пригальмувати на узбіччі.

- Уляно, вибач, але мені потрібно терміново бути там. Лікарня в інший бік, - він дивиться на мене сумними очима побитого собаки.

- Може мені поїхати з тобою? - заглядаю йому в очі.

- Ні, не треба. Їдь додому. Набереш, коли зайдеш у квартиру, - він кидає швидкий погляд у бік Діми та вручає водієві банкноту.

- Добре. Не хвилюйся, - відповідаю я.

- Я в змозі заплатити за себе і за дівчину, - каже Діма Антону.

- За свою дівчину я платитиму сам! - відповідає він і грюкає дверима.

Він залишає салон машини, навіть не поцілувавши мене на прощання. Хоча, в його стані можна зрозуміти. Тут не до поцілунків.

Водій вирулює та вклинюється у потік машин, яких сьогодні справді занадто багато, як для ночі.

- Де ти свою дівчину загубив? - задаю Дімі питання, яке чомусь мучить мене ще з того моменту, як я побачила його одного під під'їздом.

Діма повертає голову в мій бік і уважно дивиться оцінюючим поглядом.

- Додому поїхала. На таксі, - каже він і відвертається.

Я здивовано піднімаю брову і нічого не відповідаю.

Ми доїжджаємо до, як виявилося, нашого будинку в повній тиші. Навіть водій не намагається побурчати щодо складності буття.

Діма розплачується із водієм.

- Так оплатили вже, - чую його не сильно обурений голос.

- Це Вам на чай, - відповідає Діма, виходить і допомагає відчинити мені двері.

- Чай дорожчий за поїздку? Вперше таке бачу, - чую здивоване бурчання чоловіка.

Діма простягає мені свою долоню і я вкладаю в неї свою, піднімаючи на нього свій погляд. Він тягне мене за руку, допомагаючи вибратися з машини.

- Дякую, - тихо вимовляю я.

Діма усміхається.

- За таке не дякують. Це нормально для чоловіка.

Ми йдемо до мого під'їзду, бо він перший, і ми зупинилися саме біля нього.

- Чому ти одразу не сказав, що живеш у тому ж будинку, що й я?

- Боявся, що тобі здасться це дуже дивним.

- Чому? Хіба не буває таких збігів?

- Більше на сталкінг схоже, - сумно усміхається він.

- Нууу, щось у цьому є, - жартівливо підозріло тягну я, - Я ж так і не дізналася, хто покликав мене до тієї аудиторії.

- Може, Антон? - запитує Діма.

- Покликав і не прийшов? В чому сенс?

- Ти права. Хоча, в його діях я, взагалі, мало сенсу бачу.

- Що ти маєш на увазі?

Ми зупиняємось під під'їздом і розвертаємось один до одного.

- Ну, наприклад, сьогодні. Залишив тебе одну в таксі з двома чоловіками.

- Ну, по-перше, один із них наш спільний знайомий. А по-друге, ти що ж, спершу провів би свою дівчину, а потім поїхав у лікарню до вмираючої бабусі?

- Моя дівчина, - він наголошує на слові "моя", - Поїхала б зі мною.

- Твоя дівчина поїхала додому сама на таксі, - парирую я.

- Значить, вона не моя дівчина, - відповідає Діма, і пильно дивиться мені в очі.

І я не маю слів, щоб йому заперечити. Я мовчки здвигаю плечима.

- Щодо курсової, - починає Діма після деякої паузи, - Оскільки, хтось сьогодні проігнорував зустріч, пропоную повернутися до цього питання у понеділок.

- Слууухай, - тягну я, роздумуючи. Але оскільки, все ж таки, відчуваю свою провину, я наважуюсь, - Якщо ми вже тут з тобою зібралися, може тоді піднімемося до мене і виберемо, нарешті, цю тему?

- Зараз? - здивовано запитує Діма, - Вночі?

- Ну, не така вже й ніч, - я дивлюся на годинник, - Дванадцять всього. Завтра все одно вихідний.