Розділ 5. Побачення з мрією

Ношуся по квартирі, як заведена мітла. Звичайно, сьогодні я хочу виглядати на всі сто. Балів, відсотків або чого там ще прийнято рахувати за сто. Вискакую з душу, сушу і укладаю своє довге світле волосся, наношу макіяж.

Аля, розтягнувшись на дивані з пультом у руках, ліниво клацає канали. Сьогодні вона вдома, бо її хлопець поїхав із міста.

- І куди він тебе запросив? - чую питання із вітальні.

Я завмираю з пензликом у руках перед дзеркалом. До цього моменту я навіть не замислювалася над цим. Яка різниця куди, головне із ким.

- Ми якось цього не обговорювали, - невпевнено тягну я.

- Тобто, форма одягу тобі не відома, - констатує Аля, проходячи до моєї кімнати.

- Ось ти мені зараз жодного разу не допомагаєш, - оживши, продовжую наносити рум'яна, - А я і так уже майже спізнююся.

- Нічого, зачекає, - недбало кидає Аля.

Тепер я посилено думаю про вибір одягу та збиваюся з налагодженого ритму своїх зборів.

- Одягни джинси та свій зелений піджак. Він офігенський. Будеш виглядати доречно в будь-якому місці. Та й Антон матиме не так багато шансів залізти тобі під спідницю на першому побаченні.

- Думаєш, його зупинять якісь джинси? - з мене виривається нервовий смішок, - І я не збираюся так швидко здаватися. Цей момент має бути особливим.

На столі дзвонить телефон.

- Я вже під під'їздом, - лунає в динаміці голос Антона, коли я беру слухавку.

І одразу ж надходить повідомлення в месенджер від Діми «Обіцяний список тем» із вкладенням. Потім подивлюся.

Швидко одягаюсь, розглядаю себе у дзеркалі та усміхаюся. Чудо яка гарненька. Я струнка, середнього зросту, світле волосся нижче за плечі, груди третього розміру та й обличчям вдалася, що тут приховувати. Антон не має шансів втекти.

- Буду пізно! - кричу Алі, хапаю ключі і сумку, кидаю в неї телефон, взуваю босоніжки і вискакую за двері.

Антон зустрічає мене, стоячи біля своєї машини. В ідеально випрасуваній світло-бежевій сорочці і темно-сірих штанах, що сидять на ньому бездоганно, він схожий на модель з журналу.

- Привіт, - зніяковіло бурмочу я, закушуючи нижню губу. Я уявляла собі цей момент сто разів. Ми з Антоном наодинці на нашому першому побаченні.

- Ти сьогодні прекрасна, - він обводить мене поглядом і бере за руку. Веде до машини і відчинивши двері, допомагає залізти всередину. Я досі не можу в це повірити.

Антон обходить машину, забирається всередину, заводить мотор і ми зриваємося у вечірні сутінки.

Мене трохи бентежить швидкість, з якою він мчить, але я мовчу, бо не хочу починати спілкування з претензій. Сподіваюся, він досвідчений водій.

Ми їдемо до ресторану, вірніше до одного з наймодніших ресторанів міста. Звичайно ж, Антон може собі це дозволити, і я зовсім не здивована.

Ресторан розкішний, і я з цікавістю розглядаю все навколо. Не сказати, що я ніколи не була в таких місцях, але такий розмах, як для першого побачення, мене вражає.

Нас проводять через шикарний бар і ми розміщуємось за столиком з чудовим видом на місцеве озеро та вечірнє місто.

- Замовляй все, що тобі подобається, - спокусливо усміхається мені Антон, коли я кручу в руках меню.

- Добрий вечір. Ви вже готові зробити замовлення? - з нізвідки з'являється офіціант. Я тільки встигаю відкрити рота, тицяючи пальцем у блюдо в меню, яке я обрала, як мій телефон в сумочці оживає, сповіщаючи мене собачим гавканням про те, що отримано повідомлення. Я завмираю з простягнутим пальцем та відкритим ротом.

Я вб'ю Алю. Це вона встановила мені ці ідіотські звуки, коли ми дуріли минулого разу. І часу, щоб все це видалити, у мене ще не було.

Під допитливими поглядами двох пар очей, я дістаю свій телефон із сумочки.

- Теплий салат з креветками та авокадо, будь ласка, - зніяковіло вимовляю я, не знаючи куди подітися від сорому.

- Том ям, філе-міньйон та пляшку вашого найкращого вина, - звертається Антон до офіціанта. Офіціант киває і зникає так само безшумно, як і з'явився.

Перевіряю повідомлення.

«Діма: Ти вже обрала тему?»

- Цікавий вибір мелодії у тебе, - чую голос Антона навпроти.

Я відриваюсь від телефону та дивлюся на нього.

- А, та це Аля балується, - мені трохи соромно, - Потрібно перевстановити.

Антон розуміюче киває. Пасмо його світлого волосся вибивається з зачіски і падає на лоб неслухняним локоном. Я заворожено завмираю. Який же він гарненький, все ж таки.

- Ти з нею давно товаришуєш?

- Ми живемо разом із першого курсу.

Телефон у моїх руках знову гавкає і на нас починають озиратися люди.

«Діма: Хотілося б якоїсь ясності».

- Вибач, - бурмочу я, прибираючи звук на телефоні.

- Хтось настирливий, - зауважує Антон.

- Це з приводу курсової, треба відповісти, - говорю я.

- Ти вже пишеш курсову? - піднімає брови Антон.

- Та так вийшло...

Так вийшло через одного впертого віслюка.

Пишу Дімі відповідь: «Я ще не дивилася. Я ж сказала, що сьогодні зайнята. Пиши у месенджер. Навіщо такий офіціоз?» Кладу телефон на стіл екраном вниз, щоб навіть не бачити, якщо щось прийде у відповідь.

- А чим ще, крім навчання, цікавишся? - запитує Антон.

- Ну, якщо зі спорту, то люблю плавання та тайбо. До реееечі, - я підозріло примружуюсь, раптом згадуючи той випадок, - Ти нічого не знаєш з приводу записки?

- Якої записки? - щиро не розуміє Антон. Чи мені так здається?

- Ну, спортзал, роздягальня, записка, - повільно вимовляю я і пильно дивлюся йому в очі, намагаючись зрозуміти його реакцію. Антон здивовано дивиться на мене, піднявши брови.

- Забудь, - здаюся я. Схоже, це не він. Занадто натуральне в нього здивування. Тоді хто?

Антон трохи ошелешено дивиться на мене і вимовляє:

- Знаєш, такого інтригуючого побачення в мене ще не було.

Я ж казала, що цей хлопець просто не має шансів на втечу!

Офіціант знову виникає з нізвідки. Їх спеціально цьому навчають тут, чи що? Приносить пляшку вина і відкриває, розливаючи нам по келихах рубіново-червону рідину.