Розділ 3. Ніколи не розмовляйте на лекціях

Ми з Алею стоїмо біля аудиторії в очікуванні наступної пари. Навколо дуже галасливо, але це не заважає нам обговорювати насущне.

- І ти подумала, що то Антон? - Аля дивиться на мене скептично.

- Ну, а на кого мені думати? Він мені підморгнув там, на стадіоні. Я подумала, що він має інтерес.

Аля хмикає.

- Ну, а хто, хто мені міг підкласти цю записку, по-твоєму? - підвищую голос я.

- Тихіше, - шикає Аля, - Я не знаю. Ти ж кажеш, там хлопець був якийсь.

- Так був. Діма. Але він там випадково опинився. Думав повчити щось у тиші, а тут я зі своєю запискою.

- Діма, - повторює Аля, - Він із нашого курсу? Ви знайомі?

- Та не знаю я з якого він курсу. Якось не спитала.

Аля мовчить. Обмірковує.

- А! Згадала! Він сказав, що це він тоді мене штовхнув надворі, пам'ятаєш?

- Матецький, чи що?

- Ну, напевно, я прізвища не запитала.

«Та й ім'я теж» - думаю я й усміхаюся, згадуючи нашу суперечку з приводу його імені.

- Він же у першій групі навчається, з Антоном, - видає інформацію Аля.

- В першій групі? - дивуюся я. Чому тоді не бачила його раніше?

- Чому я тоді не бачила його раніше? - задаю питання дуже здивованим тоном.

Аля дивиться на мене не менш здивовано.

- А кого ти бачила в першій групі, окрім Антона? Назви мені хоч одного хлопця з першої групи, якого ти знаєш? Ім'я, прізвище, м? - я мовчу, - Ти ж як побачила Островського на першій лекції минулого року, так і крім нього не бачиш нікого.

- Ну чому? Знаю. Ось наприклад ... - як його там, руденький такий, - Бондарчук ... Еее… Артем, - я скидаю переможний погляд на Алю.

- Угу. Борисенко. Артур, - Аля хитає головою, - Ось бачиш…

Я нічого не відповідаю. Що мені відповісти? Все так і є.

Ми займаємо місця повище. Лекційна зала гуде, як вулик. Хтось обмінюється лекціями. Хтось обговорює останню модель айфону. Все, як зазвичай. Незвично тільки те, що коли до зали заходить високий хлопець у темно-сірому, бачившим і кращі часи, худі, він обводить зал пильним поглядом і прямує прямо до нас. Я помічаю його, бо весь цей час витріщаюся на двері в очікуванні Антона.

Це Діма. Він мовчки прослизає в наш ряд і приземляється прямо біля мене, кидаючи біля себе свій рюкзак.

- Привіт, - киває мені і вигнувши через мене шию, вітається з моєю подругою, - Привіт, Аль.

- Привіт, Дім, - як ні в чому не бувало відповідає Аля. Я сиджу трохи у ступорі. Схоже, я справді зациклилася на одній людині. І все довкола відбувається без мене.

- Нормально дісталася тоді? - раптом запитує мене Діма.

Я смикаю головою в його бік і здивовано піднявши брови, відповідаю:

- Ти ж мене провів.

Чую, як зліва хмикає Аля. Не до тебе зараз, почекай.

- Я провів не до квартири.

- А ти хотів до квартири? Щось я не помітила.

Я згадую наш поцілунок, що обірвався, і чомусь це мене злить.

- А ти хотіла?

Це запитання звучить надто двозначно і я відкриваю рота, щоб відповісти, але тут же його закриваю, бо помічаю, як до зали заходить Антон. Виглядає, як завжди, божественно прекрасно у своїй білій тенісці та світлих штанах. Просто пай-хлопчик, американ-стайл. Він крутить своєю блондинистою головою, вибираючи місце. Бачу, як на передньому ряду, ближче до вікна, один із його друзів піднімає руку та кличе його. Островський киває йому і йде вгору проходом. Я проводжаю його жадібним поглядом.

- То що, Ян? - відриває мене від споглядання Антона питання Діми.

Я глибоко вдихаю і повертаюсь до нього.

- Я - Уляна.

- Я знаю, Яна-Уляна. Мені так більше подобається.

Я обдаровую його злим поглядом. Він просто неможливий! Чому йому так подобається мене бісити?

Бачу, як Островський піднімається проходом, але не зупиняється біля свого друга, а крокує вище. Ще вище. Рівняється з нашим рядом і пригальмовує.

Усі три пари наших очей спрямовані на нього.

- Нудьгуємо, молодь? - недбало вимовляє Антон і несподівано видає:

- Аль, посунься трохи.

Аля щось бурчить собі під ніс, але трохи посувається в мій бік, звільняючи місце для Антона. Чому я не сіла з того боку? Мені доводиться трохи посунутись у бік Діми. Але він сидить та не збирається рухатися і я автоматично впритул притискаюсь до його стегна.

- Ти не збираєшся посунутись? - сердито цікавлюся у Діми. Помічаю, що він якось дивно напружений. Щелепи стиснуті, а від розслабленого виразу обличчя, яке у нього було кілька хвилин тому, не залишилося й сліду.

- Ні, - відрізає Діма. Ось і вся його відповідь.

- Ей, Матецький, якісь проблеми? - Антон висовує голову вперед і дивиться на Діму, - Відсунься від дівчини.